Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

розповів лікарці Корнелії Вілбур, як просувається лікування Міллігана, додавши, що в нього не залишилося сумнівів у тому, що його пацієнт справді страждає на розлад множинної особистості. Лікар також описав колезі проблеми, до яких призводить відмова Міллігана відгукуватись у присутності інших людей на те саме ім’я.

— На групових заняттях у лікаря Паґліса він постійно називав себе по-різному, що бентежило решту хворих. А коли його просили поділитися з групою своїми проблемами, він заявляв: «Мій лікар забороняє мені про це говорити». Уявляєте, як це діяло на інших пацієнтів? Беручи до уваги той факт, що Мілліган повадився вдавати з себе молодшого психотерапевта, не дивно, що врешті-решт його виключили з групи.

— Ви маєте усвідомити, — почала Вілбур, — що для альтер-особистостей дуже важливо, аби їх упізнавали. Вони, звичайно, звикли відгукуватись на ім’я базової особистості, але тепер усі знають про їхнє існування, і, коли до них звертаються як до Біллі, вони почуваються небажаними.

Лікар Джордж узяв до уваги її слова. Він також запитав Вілбур, якої вона думки про його плани підлікувати Міллігана за той мізерний час, що лишився до суду.

— Гадаю, вам слід випросити в судді щонайменше три додаткові місяці, — відповіла лікарка. — Після цього можна буде здійснити спробу злиття, щоб Мілліган був спроможний співпрацювати з захисниками і витримати суд.

— Десь за два тижні, 26 травня, незалежний психіатр від штату Огайо приїде обстежити Міллігана. Я тут подумав, чи не погодилися б ви відвідати наш шпиталь і проконсультувати нас? Мені б не завадила ваша підтримка.

Вілбур пообіцяла бути.

Попри те що з’їзд Американської психіатричної асоціації мав тривати до п’ятниці, лікар Джордж відбув з Атланти ще в середу. Наступного дня він скликав збори у Вейкфілдському котеджі, під час яких пояснив персоналу, що після розмови з лікаркою Вілбур дійшов висновку: те, що вони закривають очі на існування в Міллігана інших особистостей, шкодить лікуванню.

— Нам здавалося, що, ігноруючи інших особистостей, ми, можливо, сприятимемо їхньому злиттю в одне ціле, та насправді це тільки відштовхнуло їх і змусило зачаїтися. Ми маємо і надалі наголошувати на тому, що пацієнт повинен визнавати свої вчинки і нести за них відповідальність, однак тепер нам треба буде стежити за тим, щоб не утискати жодну особистість.

Як відзначив лікар, єдина надія досягнути цілісності, достатньої для того, щоб Мілліган міг постати перед судом, — це ставитись до його особистостей як до самодостатніх індивідів.

Розалі Дрейк відчула полегшення. Потайки вона завжди з ними так і спілкувалась, особливо з Денні. Буде значно простіше, коли можна буде робити це відкрито замість вдавати, що інших особистостей не існує, на догоду тій жменьці працівників шпиталю, які досі не вірили в реальність діагнозу.

Донна Еґар усміхалася, записуючи 12 травня 1978 року до сестринського журналу новий план дій:

Панові Міллігану дозволяється вільно говорити про інших своїх особистостей, якщо таким чином йому простіше висловлювати свої почуття. Про позитивні зрушення свідчитиме відвертість пацієнта в розмовах із персоналом.

План

А) Працівники шпиталю не повинні заперечувати те, що він страждає на розщеплення особистості.

Б) Коли пацієнт вважає себе якоюсь іншою особистістю, персонал має скористатися нагодою і розпитати, що він відчуває в цій ситуації.

(4)

З середини травня на групових заняттях пацієнти займалися садівництвом. Розалі Дрейк і Нік Чико виявили, що Денні до смерті боїться культиватора. Вони поступово призвичаювали його до машини, спонукаючи підходити до неї дедалі ближче. Коли Нік сказав, що настане день, коли Денні зовсім не боятиметься культиватора і навіть зможе сам ним кермувати, хлопець мало не зомлів.

За кілька днів один із пацієнтів у групі Розалі відмовився працювати над якимось завданням. Аллен зауважив, що цьому дядькові, схоже, подобається час від часу з неї збиткуватися.

— Це дурня! — волав пацієнт. — Дідька лисого ви петраєте в садівництві!

— Що ж, не святі горшки ліплять, — відказала Розалі.

— Ви просто нікчемна дурепа, — не вгавав той. — Ви й у груповій терапії ні бельмеса не тямите!

Аллен бачив, що дівчина ледве тамує сльози, але нічого не сказав. Він випустив на сцену Денні, аби той трохи попрацював із Ніком. Пізніше у своїй палаті Аллен почав було виходити на сцену, аж раптом його щось шарпнуло і гепнуло ним об стіну. Зробити таке було до снаги тільки Рейджену і тільки в моменти переходу.

— Прокляття, а це ще за що? — прошепотів Аллен.

— Тсього ранку в саду ти допустив, шчоб те язикате вайло жінку зобидило.

— То був не мій клопіт.

— Ти знаєш правила. Тсе не є добре осторонь стояти, коли жінок або малечу кривдять.

— Чому тоді ти нічого не вдіяв?

— Не я був на стсені. То твій був обов’язок. Зарубай тсе собі на носі, бо як наступного разу на стсену йтимеш, я тобі макітру розтрошчу.

Коли наступного дня жовчний пацієнт знову почав ображати Розалі, Аллен схопив його за грудки, спопеляючи поглядом, і процідив:

— Стули свій смердючий писок!

Він дуже сподівався, що чолов’яга не полізе в бійку. Раптом що, вирішив Аллен, сам він накиває п’ятами зі сцени і залишить Рейджена вовтузитися з цим пацієнтом, оце вже точно.

Розалі Дрейк спіймала себе на тому, що постійно кидається виправдовувати Міллігана перед тими членами колективу, котрі вважають його лише хитрим симулянтом, який сподівається відкрутитись від покарання, а також перед тими, кого обурює Алленова манера ходити від одного працівника шпиталю до іншого, випрошуючи особливих поблажок, чи Артурова зверхність, чи грубувата поведінка Томмі. Вона розлютилася, коли до неї дійшли нарікання