Читати книгу - "Стань сильнішим"

• Я була хорошою. Вони були поганими. Це було несправедливо, і я цього не заслужила.

Я також записала головну теорію про два основні типи людської поведінки.

• Тип 1. Ті з нас, хто старається з усіх сил, дотримуються правил і поважають інших.

• Тип 2. Каналізаційні щури і порушники правил, які не роблять усе можливе і використовують людей.

Щойно повернувшись додому, я додала до своєї БПЧ примітку про те, як несправедливо, що я не можу ані з’їсти, ані купувати, ані робити те, що хочу, щоб заспокоїтися після такої важкої подорожі. У цій чернетці не бракувало записів про «несправедливість».

Я повинна осмислити сором через власну примхливість, мою самооцінку, провину, образу і перфекціонізм — своїх звичайних примар. Але найважче було осмислити межі, упевненість у власній рації і власну цілісність. Дельта між вигадками в моїй БПЧ й істиною була темною, розлогою і багнистою. Я отримала наступні ключові знання.

• Ми усі робимо все, що можемо. Поділ людей на каналізаційних щурів і порушників законів — це небезпечний спосіб дивитися на світ, тому що, незалежно від того, як наполегливо ви працюєте чи як вправно даєте собі раду із багатьма завданнями водночас, якщо ви тривалий час дивитиметеся на світ крізь призму такого поділу, то врешті ви й себе вважатимете дрібним гризуном у байкерській куртці.

• Щоб уникати образ, потрібно встановити межі — менше нарікати на інших і взяти на себе більше відповідальності за те, щоб просити те, що потрібно і чого хочеться.

• Ви не станете цілісним, звинувачуючи інших, нарікаючи, що «це несправедливо» або заявляючи: «Я заслуговую». Я маю брати на себе відповідальність за свій власний добробут. Якщо я вважаю, що зі мною вчинили несправедливо або не отримую того, на що заслуговую, то чи просила я по-справжньому чи просто шукала привід, щоб звинувачувати інших і почувати власну рацію?

• Я намагаюся не тлумити свій дискомфорт, бо думаю, що я заслуговую зусиль. Це не те, що трапляється зі мною; це те, що я обираю для себе.

• Це осмислення показало мені, чому самовдоволення небезпечне. Більшість із нас вірять у міф, що переконання «Я кращий за вас» і «Я недостатньо хороший» розділяє значна відстань, але насправді це два боки однієї медалі. Обидві фрази атакують почуття власної гідності. Ми не порівнюємо себе з іншими, коли ставимося до себе добре; ми шукаємо хороше в інших. Коли ми співчуваємо собі, то співчуваємо й іншим. Упевненість у власній непогрішності — це лише броня ненависті до себе.

У «Надзвичайній відвазі» я казала про те, як слова пісні «Алілуя» Леонарда Коена («Кохання — це не переможний марш, це холод і уламки»54) показують, як надзвичайна сміливість може відчуватися радше як свобода з легкою втомою після бою, а не гучне святкування. Те саме з підйомом після падіння. Завдяки дослідженню і власному досвіду я дізналася, що процес здобуття духовної сили після підйому поглиблює нашу щирість, хоча часто і відчувається як приємна душевна втома.

Пильніший погляд на осмислення меж, цілісності і великодушності

Моє формальне дослідження теж підтвердило поведінкові моделі, які я зауважила під час неофіційного опитування людей щодо того, чи вірять вони, що інші роблять усе, що в їхніх силах. Дотепер я поставила це запитання сотням людей, задокументувала і посортувала їхні відповіді. Я вчинила так само, як вчинила зі священнослужителями на двадцяти великих конференціях. Люди записують імена тих, хто заподіює їм прикрість, розчарування і / або образу, а потім я пропоную уявити, що ця людина робить все, що в її силі. Відповіді я отримую розмаїті. «От чорт, — сказав один чоловік. — Якщо він справді робить усе, на що здатен, то я цілковитий йолоп і мені потрібно припинити тиснути на нього і почати йому допомагати». Одна жінка сказала: «Якщо це правда і моя мати робить усе можливе, то я повинна померти від горя. Я волію гніватися, а не сумувати, тому мені легше повірити, що вона принижує мене з наміром, аніж уболівати з того, що моя мати ніколи не буде такою, якою я хочу її бачити».

Для керівників організацій відповідь на це питання може бути болісною. Як і в попередніх відповідях, вони часто усвідомлюють, що замість того, щоб тиснути на підлеглого чи підштовхувати його, мають взятися за складне завдання — допомогти їм, перевести на іншу посаду або дозволити піти.

Оскільки образа, розчарування і зневіра змушують нас почуватися жалюгідними, ми обдурюємо себе вірою у те, що ці емоції легші, ніж вразливість під час важкої розмови. Але правда полягає в тому, що осуд і гнів здіймають значно вищу емоційну хвилю. Окрім того, ці почуття часто пов’язані з осудом і неповагою до людини, яка бореться, і, зрештою, отруюють культуру спілкування.

Одну з найглибших відповідей на це запитання я отримала під час роботи з групою лідерів у Вест-Пойнті. Один офіцер висловив сумнів у «точності формулювання», перепитуючи мене:

— Ви на сто відсотків упевнені, що ця людина робить усе, що може?

Після того як я двічі або тричі відповіла «так», офіцер зробив глибокий вдих і сказав:

— Тоді доведеться пересунути камінь.

Я збентежилась:

— Що ви маєте на увазі?

Він похитав головою:

— Я повинен припинити штурхати камінь. Мені потрібно пересунути його на інше місце. Це боляче для нас обох. Та людина не підходить для тієї посади, і жодні стусани і спонукання не змінять цього. Її потрібно перевести на посаду, де вона зможе зробити свій внесок у справу.

Це не означає, що ми припинимо допомагати людям встановлювати цілі або припинимо очікувати, що вони зростатимуть і змінюватимуться. Це означає, що ми припинимо поважати й оцінювати людей за те, що, на нашу думку, вони повинні робити, а почнемо поважати за те, якими вони є, і покладемо на них відповідальність за те, що вони роблять. Це означає, що ми припинимо любити людей за те, якими вони могли б бути, і почнемо любити їх за те, якими вони є. Це означає, що іноді, коли ми починаємо картати себе, потрібно зупинитися і сказати тривожному внутрішньому голосу: «Хлопче, я роблю все, на що зараз здатен».

Життя за принципом МЦВ: межі — цілісність — великодушність

Професорка Джин Кантамбу Леттінґ, котра викладала під час мого навчання в магістратурі і докторантурі, була одним із моїх найважливіших наставників. Вона викладала лідерство і організаційний розвиток (ЛОР). Я проходила у неї інтернатуру, провадила під її керівництвом дослідження в області лідерства й організаційного розвитку і асистувала під час занять.

Щоразу, коли хтось розповідав про конфлікт із колегою, вона запитувала: «Що таке гіпотеза великодушності? Яке найвеликодушніше припущення ви можете зробити про наміри цієї людини або її слова?»

Зважаючи на моє виховання і мої стосунки з уразливістю у той час, я ніколи не надавала великого значення подібній думці. Я завжди думала щось штибу: «Як найкраще покарати негідника у цій ситуації?»

Але тепер, коли я почала працювати, припускаючи, що люди роблять усе, на що здатні, я згадала запитання Джин і почала застосовувати його у своєму житті. Якщо хтось надсилає мені дошкульного листа, я намагаюся великодушно припустити, що у цієї людини був жахливий день, або вона не вміє писати листи як належить, або просто електронна