read-books.club » Наука, Освіта » Стань сильнішим 📚 - Українською

Читати книгу - "Стань сильнішим"

266
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Стань сильнішим" автора Брене Браун. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 26 27 28 ... 62
Перейти на сторінку:
і я зрозуміла, що ще не ставила йому це дослідницьке запитання, отож сказала, що хочу почути його відповідь, перш ніж розповім про вечерю. Він думав близько десяти хвилин. Як педіатр, Стів бачить у людях і краще, і гірше. Він просто і далі витріщався у вікно. Я знала, що він обмірковує запитання.

Нарешті, коли він знову подивився на мене, на його обличчі був той самий вираз, що й у Діани під час сеансу. Стів сказав:

— Я не знаю. Я насправді не знаю. Усе, що я знаю, — це те, що моє життя краще, коли я припускаю, що люди роблять усе можливе. Це дозволяє мені утриматися від осуду й зосередитися на тому, що є, а не на тому, що мало або могло бути.

Його відповідь здалася мені правдивою. Це була нелегка правда, але правда.

Протягом місяця я зробила сорок інтерв’ю, а потім повернулася до кабінету Діани. Я сіла на кушетку, підібгавши ноги і тримаючи в руках свій щоденник. Діана також тримала в руках нотатника і дивилася на мене добрим, відкритим поглядом. Вона розпочала з питання:

— Як ти?

Я почала плакати:

— Люди роблять усе, що в їхніх силах.

Діана не відреагувала, але продовжувала дивитися на мене зі співчуттям. Без золотої медалі. Без погладжування по голові. Без похвали: «Молодець, юний джедаю!» Анічогісінько.

— Я знаю, що сталося. Я повинна була попросити те, що мені треба. Я повинна була відмовитися від виступу або, принаймні, наполягти на окремому готельному номері.

Вона подивилася на мене і — без дрібки іронії або виразу «я ж тобі казала» — вимовила:

— Ти робила все, що могла.

Тої миті, коли вона це вимовила, я згадала якось почутий виступ Майї Енджелоу про те, що чим більше ми знаємо, тим краще ми діємо.

Потім я розповіла їй думку Стіва, яка, на мій погляд, була мудрою і прекрасною.

— Стів каже, що його життя краще, коли він припускає, що люди роблять усе можливе. Я думаю, він має рацію. Я дізналася про себе і про людей дещо непросте. Це вагоме питання.

— Так, — погодилася вона. — Це вагоме питання. Хочеш поділитися тим, що довідалася? Я б хотіла почути.

Я пояснила, що на початку своєї роботи виявила, що найспівчутливіші люди з опитаних мною також мають найбільш жорсткі межі, які поважають інші. Спочатку це здивувало мене, але нині я все зрозуміла. Вони припускають, що інші роблять усе, що можуть, але також просять те, що їм треба, і не миряться з паскудством. Я жила зовсім по-іншому: припускала, що люди не докладають максимальних зусиль, тому засуджувала їх і постійно розчаровувалася, і це було легше, ніж встановлювати межі. Установити межу непросто, якщо ви хочете подобатися і завзято прагнете бути легким, веселим і гнучким.

Співчутливі люди просять те, що їм потрібно. Вони кажуть «ні», коли їм треба, а коли кажуть «так», то й мають на увазі «так». Вони з розумінням ставляться до інших, тому що їхні межі захищають їх від образ. Коли мене попросили виступити на заході, я сказала «так», хоча хотіла сказати «ні». Я злегковажила своєю роботою і своїми потребами, а організатори заходу, своєю чергою, злегковажили моєю роботою і моїми потребами.

Знаєте, яка іронія криється в оплачених виступах? Коли я роблю щось за гонорар, люди поводяться шанобливо і професійно. Коли я роблю щось безвідплатно, тому що мені небайдужа тема, люди поводяться шанобливо і професійно. Коли я роблю щось, тому що мене підштовхнули, на мене натиснули, викликали відчуття провини або присоромили, я очікую від людей вдячності, не лише поваги і професіоналізму. У дев’яноста відсотках випадків я не отримую нічого. Як можна сподіватися, що люди цінуватимуть нашу роботу, коли ми самі себе не цінуємо настільки, щоб встановити необхідні межі?

Я розповіла Діані, як поставила це питання представникам духовенства, котрі допомагають сільським родинам, що живуть у бідності. Я описала, як попросила групу цих чоловіків та жінок подумати про когось, кого вони засуджують і хто їх обурює, і написати ім’я цієї людини на аркуші паперу. Потім я запропонувала дещо уявити:

— А якщо на Вищому суді ви довідаєтеся, що людина, чиє ім’я ви написали, робить усе, що він або вона може?

Вони миттєво запротестували:

— Я не повірю в це. Що це за суддя такий?

Це було легко. Це ж були представники духовенства! Я сказала:

— Бог.

Одна жінка вибухнула слізьми. Вона сиділа поруч зі своїм чоловіком. Вони обоє були дияконами і, не змовляючись, написали ім’я однієї і тієї ж людини. Я запитала, чи не хоче вона поділитися з групою тим, що відчуває.

Джеймс — людина, ім’я якої вони записали, — батько шести малих дітей, разом з ними він живе в трейлері в пустелі. І він, і його дружина тривалий час потерпали від алкогольної залежності, і соціальна служба роками пильнує за їхнім життям. Представники духівництва постійно привозять Джеймсу і його родині їжу, памперси і дитяче харчування, але вони були переконані, що він продає товари, щоб дістати гроші на випивку принаймні так само часто, як віддає їх родині.

Жінка сказала тремтливим голосом:

— Якщо б Бог сказав мені, що Джеймс робить усе, що може, я б могла зробити одне з двох: або і далі привозила б йому все, що можу і коли можу, утримуючись від суджень, або я б вирішила, що віддавати все безпосередньо Джеймсу — це не те, що варто надалі робити. У іншому випадку я була б повинна припинити злитися, засуджувати і чекати, поки щось зміниться.

Чоловік обійняв її. Стримуючи сльози, він подивився на групу і сказав:

— Просто ми дуже втомилися. Дуже втомилися злитися і відчувати, що нашу допомогу сприймають як належне.

Діана уважно вислухала мене і, коли я закінчила, сказала:

— Ти маєш рацію. Це важка і важлива робота для тебе.

Цього разу я відчула, як відкривається моє серце:

— Так. Це важко. І я втомилася. Але втома, яку я відчуваю після подібного дослідження, відрізняється від втоми, яку я відчуваю від постійного роздратування й образи. Це хороша втома, не залита вершковою підливкою.

Розпізнавання

Відчуття зарозумілості в аеропорту спонукало мене до розпізнавання. Мій момент «падіння долілиць» стався, коли я стояла в черзі, з ненавистю та осудом розмірковуючи про кожну людину поруч зі мною, і поверхнево відчувала свою вищість над ними. Кажу «поверхово», тому що досліджувала осуд і знаю, що ми не засуджуємо інших, коли упевнені в собі. Я розуміла: щось було не так. Незначне розпізнавання відбулося, коли я стояла, стискаючи до побілілих кісточок свою валізу, і дивилася, як моя сусідка по номеру прямує від вимащеного глазур’ю дивана до патіо, щоб покурити. Подібно до того, як фахові гравці в покер вивчають своїх супротивників, я вивчала свої власні висловлювання і тепер знаю напевне, що коли я молюся, щоб нікого не скривдити або репетирую по-справжньому складні розмови, то це означає, що я по коліно загрузла в емоціях або вразливості. Але, зрештою, саме моє зацікавлення цим виснажливим почуттям власної рації спонукало мене ще в літаку призначити зустріч з Діаною.

Осмислення

Я почала писати свою БПЧ в літаку, повертаючись додому. Здебільшого це був нумерований перелік із закарлючками кольоровими олівцями (а витиральниця замащених рук об диван була зображена у вигляді диявола). Моя БПЧ була доволі проста (і бентежно наближена до спалаху роздратування).

• Я була поступливою і гнучкою

1 ... 26 27 28 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стань сильнішим», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стань сильнішим"