Читати книгу - "Стань сильнішим"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нарешті, коли він знову подивився на мене, на його обличчі був той самий вираз, що й у Діани під час сеансу. Стів сказав:
— Я не знаю. Я насправді не знаю. Усе, що я знаю, — це те, що моє життя краще, коли я припускаю, що люди роблять усе можливе. Це дозволяє мені утриматися від осуду й зосередитися на тому, що є, а не на тому, що мало або могло бути.
Його відповідь здалася мені правдивою. Це була нелегка правда, але правда.
Протягом місяця я зробила сорок інтерв’ю, а потім повернулася до кабінету Діани. Я сіла на кушетку, підібгавши ноги і тримаючи в руках свій щоденник. Діана також тримала в руках нотатника і дивилася на мене добрим, відкритим поглядом. Вона розпочала з питання:
— Як ти?
Я почала плакати:
— Люди роблять усе, що в їхніх силах.
Діана не відреагувала, але продовжувала дивитися на мене зі співчуттям. Без золотої медалі. Без погладжування по голові. Без похвали: «Молодець, юний джедаю!» Анічогісінько.
— Я знаю, що сталося. Я повинна була попросити те, що мені треба. Я повинна була відмовитися від виступу або, принаймні, наполягти на окремому готельному номері.
Вона подивилася на мене і — без дрібки іронії або виразу «я ж тобі казала» — вимовила:
— Ти робила все, що могла.
Тої миті, коли вона це вимовила, я згадала якось почутий виступ Майї Енджелоу про те, що чим більше ми знаємо, тим краще ми діємо.
Потім я розповіла їй думку Стіва, яка, на мій погляд, була мудрою і прекрасною.
— Стів каже, що його життя краще, коли він припускає, що люди роблять усе можливе. Я думаю, він має рацію. Я дізналася про себе і про людей дещо непросте. Це вагоме питання.
— Так, — погодилася вона. — Це вагоме питання. Хочеш поділитися тим, що довідалася? Я б хотіла почути.
Я пояснила, що на початку своєї роботи виявила, що найспівчутливіші люди з опитаних мною також мають найбільш жорсткі межі, які поважають інші. Спочатку це здивувало мене, але нині я все зрозуміла. Вони припускають, що інші роблять усе, що можуть, але також просять те, що їм треба, і не миряться з паскудством. Я жила зовсім по-іншому: припускала, що люди не докладають максимальних зусиль, тому засуджувала їх і постійно розчаровувалася, і це було легше, ніж встановлювати межі. Установити межу непросто, якщо ви хочете подобатися і завзято прагнете бути легким, веселим і гнучким.
Співчутливі люди просять те, що їм потрібно. Вони кажуть «ні», коли їм треба, а коли кажуть «так», то й мають на увазі «так». Вони з розумінням ставляться до інших, тому що їхні межі захищають їх від образ. Коли мене попросили виступити на заході, я сказала «так», хоча хотіла сказати «ні». Я злегковажила своєю роботою і своїми потребами, а організатори заходу, своєю чергою, злегковажили моєю роботою і моїми потребами.
Знаєте, яка іронія криється в оплачених виступах? Коли я роблю щось за гонорар, люди поводяться шанобливо і професійно. Коли я роблю щось безвідплатно, тому що мені небайдужа тема, люди поводяться шанобливо і професійно. Коли я роблю щось, тому що мене підштовхнули, на мене натиснули, викликали відчуття провини або присоромили, я очікую від людей вдячності, не лише поваги і професіоналізму. У дев’яноста відсотках випадків я не отримую нічого. Як можна сподіватися, що люди цінуватимуть нашу роботу, коли ми самі себе не цінуємо настільки, щоб встановити необхідні межі?
Я розповіла Діані, як поставила це питання представникам духовенства, котрі допомагають сільським родинам, що живуть у бідності. Я описала, як попросила групу цих чоловіків та жінок подумати про когось, кого вони засуджують і хто їх обурює, і написати ім’я цієї людини на аркуші паперу. Потім я запропонувала дещо уявити:
— А якщо на Вищому суді ви довідаєтеся, що людина, чиє ім’я ви написали, робить усе, що він або вона може?
Вони миттєво запротестували:
— Я не повірю в це. Що це за суддя такий?
Це було легко. Це ж були представники духовенства! Я сказала:
— Бог.
Одна жінка вибухнула слізьми. Вона сиділа поруч зі своїм чоловіком. Вони обоє були дияконами і, не змовляючись, написали ім’я однієї і тієї ж людини. Я запитала, чи не хоче вона поділитися з групою тим, що відчуває.
Джеймс — людина, ім’я якої вони записали, — батько шести малих дітей, разом з ними він живе в трейлері в пустелі. І він, і його дружина тривалий час потерпали від алкогольної залежності, і соціальна служба роками пильнує за їхнім життям. Представники духівництва постійно привозять Джеймсу і його родині їжу, памперси і дитяче харчування, але вони були переконані, що він продає товари, щоб дістати гроші на випивку принаймні так само часто, як віддає їх родині.
Жінка сказала тремтливим голосом:
— Якщо б Бог сказав мені, що Джеймс робить усе, що може, я б могла зробити одне з двох: або і далі привозила б йому все, що можу і коли можу, утримуючись від суджень, або я б вирішила, що віддавати все безпосередньо Джеймсу — це не те, що варто надалі робити. У іншому випадку я була б повинна припинити злитися, засуджувати і чекати, поки щось зміниться.
Чоловік обійняв її. Стримуючи сльози, він подивився на групу і сказав:
— Просто ми дуже втомилися. Дуже втомилися злитися і відчувати, що нашу допомогу сприймають як належне.
Діана уважно вислухала мене і, коли я закінчила, сказала:
— Ти маєш рацію. Це важка і важлива робота для тебе.
Цього разу я відчула, як відкривається моє серце:
— Так. Це важко. І я втомилася. Але втома, яку я відчуваю після подібного дослідження, відрізняється від втоми, яку я відчуваю від постійного роздратування й образи. Це хороша втома, не залита вершковою підливкою.
Розпізнавання
Відчуття зарозумілості в аеропорту спонукало мене до розпізнавання. Мій момент «падіння долілиць» стався, коли я стояла в черзі, з ненавистю та осудом розмірковуючи про кожну людину поруч зі мною, і поверхнево відчувала свою вищість над ними. Кажу «поверхово», тому що досліджувала осуд і знаю, що ми не засуджуємо інших, коли упевнені в собі. Я розуміла: щось було не так. Незначне розпізнавання відбулося, коли я стояла, стискаючи до побілілих кісточок свою валізу, і дивилася, як моя сусідка по номеру прямує від вимащеного глазур’ю дивана до патіо, щоб покурити. Подібно до того, як фахові гравці в покер вивчають своїх супротивників, я вивчала свої власні висловлювання і тепер знаю напевне, що коли я молюся, щоб нікого не скривдити або репетирую по-справжньому складні розмови, то це означає, що я по коліно загрузла в емоціях або вразливості. Але, зрештою, саме моє зацікавлення цим виснажливим почуттям власної рації спонукало мене ще в літаку призначити зустріч з Діаною.
Осмислення
Я почала писати свою БПЧ в літаку, повертаючись додому. Здебільшого це був нумерований перелік із закарлючками кольоровими олівцями (а витиральниця замащених рук об диван була зображена у вигляді диявола). Моя БПЧ була доволі проста (і бентежно наближена до спалаху роздратування).
• Я була поступливою і гнучкою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стань сильнішим», після закриття браузера.