Читати книгу - "В'язниця душ"

Ад’юнкт мовчки дивився на шефа, чекаючи скерування до дії.

— Може, він і не винен ні в чому, але простежте за ним, Самковський. Просто дізнайтеся, де він живе або куди найчастіше ходить.

Той почекав, доки суб’єкт нарешті закурить, і неквапним кроком вийшов з-за тумби. Чоловік рушив у бік Нового театру, і Самковський непомітно подався слідом. Зачекавши кілька хвилин, Вістович перейшов на інший бік вулиці. За мить він вже був у фойє філармонії, звідки піднявся сходами на другий поверх, де знаходився кабінет директора.

Директором виявися високий огрядний чоловік, значно вищий і огрядніший за самого комісара. Поруч з ним Вістович почувався худорлявим гімназистом. Зрозумівши, що перед ним поліцейський, директор занервував.

— Послухайте, комісаре, — заревів він своїм низьким басом, — я сказав поліції усе, що знав про те вбивство, і мені більше нічого додати. Хіба що...

Директор широкими ведмежими кроками підійшов до шафи і так різко її відчинив, що Вістович мимоволі опустив руку в кишеню, де лежав його револьвер. Складалося враження, що в шафі цей ведмідь тримав щось важке, чим зручно було відбити бажання навіть наближатись до його кабінету. Комісар устиг уявити в його ручиськах якийсь первісний дрюк, але директор, натомість, тримав зграбну пляшку грецького бренді. При цьому на його обличчі засяяла приязна усмішка.

— Любий комісаре, — промовив директор, — прийміть від мене скромний подарунок. Цей бренді я привіз колись зі своїх гастролей...

Від несподіванки Вістович відступив ледь не до самих дверей.

— Річ у тім, — продовжив директор, — що я зараз готую різдвяні музичні вечори, і мені зовсім не хочеться відволікатись на поліцію. Розумієте? Давайте спробуємо забути про цю справу.

Він усе наближався і наближався, несучи перед собою «Метаксу», аж комісару довелося виставити вперед долоню, аби той врешті зупинився.

— Пане директоре, я маю до вас лише два запитання, а тоді ви знову повернетесь до музики, — сказав Вістович.

— Лише два? — з недовірою перепитав той.

— Лише два.

— Гаразд.

Велетень повернувся за свій стіл і запропонував сісти комісару.

— Перше: мене цікавить, де зараз скрипаль, який грав того вечора, Ласло Перчені, — мовив Вістович.

Директор зморщив чоло і взявся перебирати папери на столі.

— Ми взяли йому квиток до Кракова, — сказав він, — от тільки не можу пригадати дату...

Нарешті директор віднайшов якийсь блокнот і, погортавши сторінки, натрапив на потрібний запис.

— Ось, дев’ятого грудня він вирушив зі Львова... Мені він ще зізнався, що планує затриматись у Кракові надовше з особистих причин. Але концерт у нього там шістнадцятого...

— Тобто за три дні, — промовив комісар.

— Атож. Якщо плануєте його допитати, то ще встигнете...

Директор виразно подивився на Вістовича, очікуючи другого, й останнього, запитання. Комісар не примусив чекати:

— Сьогодні з філармонії вийшов худий високий чоловік, — сказав він. — Я бачив його у вечір вбивства. Сивуватий, користується лорнетом, коли треба щось розгледіти зблизька. Очевидно, має слабкий зір. Пан знає, хто це?

— Ми не знайомі з ним особисто, — відповів директор, — після вбивства він двічі просив дозволу побути в залі. Вдруге якраз сьогодні... Говорив, що йому потрібно відчути тамтешню ауру. Мовляв, це допоможе знайти вбивцю. Він, напевно, медіум абощо. Я не заперечував, не хотілося сперечатися, у мене й без того досить клопоту. Та й аби не казали потім, що я заважаю розкрити злочин.

— Що ж, я дотримую слова, пане директоре, — сказав комісар. — Два запитання — дві відповіді. Не смію більше вас затримувати.

Він підвівся і простягнув руку на прощання.

— Візьміть «Метаксу», — примирливо попросив директор, — я від щирого серця. Гадаю, пан також поціновувач доброго бренді.

Комісар посміхнувся і прийняв подарунок.

— Дякую. Я надішлю вам щось зі своєї колекції і спробую більше не турбувати, — сказав він.

— Я трохи погарячкував, — знічено мовив директор, — багато роботи, знаєте... Утім,, все ж допоможу слідству, коли що.

З цими словами вони й попрощались.

* * *

О десятій вечора потяг прибув до Кракова. Вістович зійшов на перон і впевненим кроком попрямував у місто. Перетнувши Двірцеву площу, комісар вийшов на вулицю Баштову і подався нею до Флоріанської вежі. Зима у Кракові була такою ж безсніжною, як і у Львові. Вечірня паморозь чіплялась до голих знечулених дерев, а паркові ліхтарі, здавалося, ледь-ледь просвітлюють густий вологий простір.

Попереду завиднівся широченний силует Барбакану, а навпроти нього, посеред давньої фортечної стіни, височіла Флоріанська вежа. Брама внизу була незамкнена, і вечірній гість проник через неї у Середмістя.

Тут він пришвидшив крок і невдовзі опинився на Марійській площі поруч катедри. На хвилину зупинившись, щоб пригадати потрібний напрям, Вістович зрештою подався просто на Ринок, до Сукеніц, а звідти рушив до одного з темних пасажів. Після чималих зусиль йому вдалося розшукати невеликий гучний заклад з промовистою назвою «Pijalnia wódki». Набравши досить свіжого повітря в легені, комісар зайшов досередини.

За більшістю столиків сиділи гучні пияцькі компанії, і тільки за одним нудьгував самотній чоловік, перед яким стояла вже порожня чарка і тарілка з напівз’їденою канапкою. Вістович упевнено рушив до нього.

— Я думав, ти вже не прийдеш, — замість привітання сказав той, побачивши комісара. — Наступна за твій рахунок.

Чоловік вказав пальцем на чарку.

— Я маю дещо краще для тебе, Яцку, — відповів львів’янин, також сідаючи за стіл.

З цими словами Вістович дістав зі своєї невеликої дорожньої валізи пляшку «Baczewski» і поставив її перед співрозмовником.

— Гарний початок, — схвально кивнув той, — тепер давай замовимо ще якусь загризку, — бо я вмираю з голоду.

Він узяв канапку і з полегшенням запхнув її в писок. Більше не треба було розтягувати задоволення.

— Замовляй ти, — відповів Вістович.

— Тут готують непоганий бігос, — з повним ротом пробубонів чоловік, — раджу спробувати.

— У Кракові я завжди беру шарлотку, — сказав комісар.

— Як хочеш, — той нарешті розжував і ковтнув, — а я візьму бігос...

Підійшов господар, і чоловіки зробили замовлення.

— Маєш новини для мене? — перейшов до діла Вістович.

— В мене були новини вже за кілька годин після того, як я отримав твою телеграму, — хвалькувато відповів той. — Я маю дещо на