Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

покинути людей, як то кажуть, махнути на них рукою, дивлячись на численні війни, вбивства, підступи, несправедливість, які творять люди. Мабуть, Він надто любить своїх дітей, що пробачає їм усілякі неподобства. А втім, природні катаклізми, які все частіше трапляються на Землі, може, не наслідки парникового ефекту, а попередження, що має настати новий потоп чи всесвітня пожежа, якщо людство не одумається… Щодо прохань, то тепер я розумію, що, крім здоров’я для себе і близьких, нічого просити не варто, оскільки Бог дає не те, що ти просиш, а те, що саме тобі насправді потрібно.

— Якщо світ порятувати, як ви кажете, вже не можна, то для чого рятувати окремо взяту людину?

— Фраза «Світ порятувати вже неможливо, але людину завжди можна» належить не мені, а російсько-американському поету, лауреату Нобелівської премії Йосифу Бродському. На його совісті лише один поганий вірш, де він протестує проти проголошення незалежності України. А ці слова він сказав у своїй нобелівській лекції. Гадаю, той, хто береться рятувати хоча б одну окремо взяту людину, чи то фізично, рятуючи від води, вогню, голоду, кулі, чи то морально, рятуючи від депресії, самогубства, допомагаючи під час хвороби, у матеріальній скруті, по суті, власним прикладом дає хоч маленький шанс людству в цілому. Мабуть, саме тут варто нагадати притчу про те, що, доки в місті чи селі є хоч один праведник, одна людина, яка живе праведно, місто знищувати не можна, якими б великими грішниками не була решта. У цьому і є наша найбільша надія.

— Чи є універсальна істина, чи вона в кожного своя?

— Знайти істину, дізнатися, заради чого живемо, — над цим питанням мучилися найвидатніші філософи, великі письменники, шукали істину й прості люди. Можна придумати формулювання, що таке істина, але це навряд чи допоможе її знайти. На мене дуже велике враження справила фраза українського письменника і церковного діяча ХVII — початку XVIII століття Дмитра Туптала: «Хто не сповняє своє призначення — той злодій є». Шкода, що я її не прочитав раніше. З цим споріднені слова Ларошфуко: «Роби, що належить, і будь, що буде». І ще. Коли у відповідь на запитання «Що ти робиш?» один відповідає, що возить каміння, а другий, такий самий робітник з візком, — що будує храм, то перший просто виконує фізичну роботу, а другий хоч на крок наближається до істини. Великої універсальної й своєї особистої.

— Що для вас сенс життя? Чи боїтеся смерті?

— Сенс життя для мене — псувати гарний білий (чи сірий) папір своїми буквами-кривуляками. Писати. Я належу не до тих письменників, для яких головна мета написати великий твір, який їх прославить, а до тих, яким найбільше задоволення приносить процес писання. Пошуки фрази, вдалого сюжетного ходу, створення художнього образу. Навіть правка тексту, переробляння цілих сторінок. Для когось сенс — виростити сад чи хоча б гарне дерево, створити новий сорт зерна чи квітів, збудувати дім, винайти нову машину, а для мене — писати. Пробувати виявити ще не виявлені ніким такі порухи душі людини, які наближують до таємниці таємниць. Як вдається, то вже інша річ.

Щодо смерті, то, звісно, я її боюся, як і всяка жива істота, яка усвідомлює, що смерть є. Хто каже, що не боїться, або лукавить, або ідіот чи потенційний самогубця. Чому теперішні «атовці» обвішують свої бліндажі чи й окопи іконами, стають віруючими людьми? Бо просять Бога (явно чи підсвідомо) порятувати від смерті, хоч не бояться йти на той гіркий фронт. Навіть той, хто абсолютно вірить у тимчасовість земного життя й реальне вічне життя, боїться смерті. Мій покійний тато, який після трьох інсультів благав, щоб швидше прийшла смерть, коли почалася агонія, сказав: «Ну робіть же щось, якось же рятуйте». Але в мене завжди викликали захоплення сільські бабусі й дідусі, які спокійно ставилися до того, що наближається до кінця їхній земний шлях, готувалися до відходу — і говорили, у чому поховати, і давали останні життєві розпорядження щодо рідних і господарки. Ну, а щодо ціни життя, то в кожного вона своя. А мені ось пригадуються слова знаменитого Федора Сухова з культового колись фільму «Біле сонце пустелі», котрий у відповідь на запитання: «Тебе відразу убити чи ще помучити?» сказав: «Бажано, звичайно, помучитися». Слова ці, ніби сказані з чорним гумором, насправді належать одному з авторів сценарію, гарному і своєрідному азербайджанському письменнику Рустаму Ібрагімбекову. Вони про надію на життя й шанс на порятунок навіть у крайній ситуації, коли, здається, виходу нема.

— Чого вас у житті навчила література?

— Навряд чи література може письменника чогось навчити. Хіба що більшої майстерності, додати літературного досвіду. Хоча вона показала, що життя ще більш різноманітне, ніж те, що я знаю особисто, про яке дізнався з реальних життєвих фактів. Що слово справді велика сила й інструмент пізнавання світу й життя. І ставитися до нього треба трепетно й обережно. Література дарує задоволення, яке дає підставу сказати, що той, хто читав справжню, душевну, хай і сентиментальну літературу, перейняту увагою до людини, порухів її душі, ніколи не зробить таких негідних вчинків, як той, хто нічого не читав. Або читав тільки модернову, експериментальну літературу, з якої, по суті, людину вигнали.

— Я зустрів у вас вислів «Космос людської душі» і ще, що людина — це живий Всесвіт. Хіба можна порівнювати те, що носить у собі людина, з космосом?

— Я вважаю, що так. Те, що кожна людина знає про цей світ, те, що вона пізнає в собі й інших, — це своєрідний космос. І глибини людської душі не мають дна. Навіть в останнього безхатька, не кажучи вже про інтелектуалів. Недарма Сковорода закликав «кинути Копернікові сфери», а заглянути, як він висловився, «в сердечні печери». У літературі чи не першим спробував заглянути дуже глибоко наш земляк Микола Гоголь. Наш! А за ним уже Флобер, Достоєвський, Кафка, Пруст, Фолкнер, Камю й інші. Я написав напівжартівливий, напівфілософський есей «Лист», де звернувся якраз до безмежного Космосу і спробував відповісти на це запитання. Утім, не даремно кажуть про зв’язок людського мозку з космосом і мозок як частину Космосу.

— Ви називаєте себе «людиною двадцятого століття», кажете, що вам незатишно у двадцять першому. Але ж скільки страшного, фатального для людини було в тому столітті…

— Я народився якраз посередині минулого століття. Так, у тому столітті було багато страшного, але багато й доброго. Там були війни й тоталітарний режим. Але безліч моїх земляків ухитрялися його мовби не помічати. Як, наприклад, моя бабуся Пелагея, відома цілителька, сільський філософ, котра говорила, що думала, у вічі начальству, готувала людям ліки, проводила відомі на всю округу «душевні бесіди», щедро цитувала Біблію, доводила: