Читати книгу - "Гуляш із турула"

політиків. На цьому цвинтарі великого враження не справляють величезні мавзолеї Кошута та Ференца Деака, не вражає могила Боттяні чи місце поховання Ендре Одя та Йоужефа Оттілло або славний гріб акторки Луйзи Благи зі скульптурою у вигляді сплячої жінки. Найбільше враження справляє порожній простір і кам’яні фігури на деяких нагробках, що зображують контури жіночих грудей чи сідниць. Кам’яний одяг недбало виливається з тіл молодих жінок і мужчин, відкриваючи пружність плоті, що непідвладна часу. На цих струнких стегнах і сідницях ніколи не наросте целюліт, ці круглі перса ніколи не обвиснуть і не обм’якнуть, ця гладка шкіра обличчя ніколи не покриється сіткою зморщок. Смерть — ось справжній культ молодості. У цих надмогильних скульптурах найдосконалішим чином поєднались Ерос і Танатос, тим самим доводячи, що смерть — це еротика, і те, що в ній притягує — це таємнича чутливість, сексуальність. Скульптури на Керепеші настільки привабливі, що складається враження, ніби їх витесав сам Піґмаліон.

На Москва тейр збираються жінки із сіл у широких чорних спідницях до п’ят і в чорних або білих хустинах, щоб продати скатертини або плетені гачком прикраси ручної роботи. З самого рана, на світанку вони сідають у поїзди або автобуси фірми «Волан» з розрахунком, щоби відразу після полудня спакувати те, що не вдалось продати, і повернутися додому. Вони стоять на зупинках четвірки або шістки разом із розповсюджувачами рекламних листівок про дев’яностовідсоткові знижки на взуття та циганками, що продають рукавиці. Ці жіночки обертаються навколо власної осі, наче автоматизовані світлофори, і тримають у руках розгорнуті серветки та скатертини.

Присівши на терасі «Москва бістро», можна побачити цілу площу з її центрального пункту, що над входом до станції метро. Четвірка та шістка приїжджають і від’їжджають по черзі: четвірка, після неї шістка, четвірка і знову шістка. Ціла площа кишить, наче колонія мурашок, тому може здатися, що тут постійно щось змінюється, але насправді — все навпаки: ніяких змін, уся пульсація відбувається в ритмі на чотири шості: четвірка і шістка, потім четвірка і знову шістка.

Якщо в Будапешті щось і може змінитися до невпізнання, то тільки VII район. Його напіврозвалені квартали старої єврейської частини міста, де знаходиться багато давніх будинків із закуреними коридорами і сходами, із обдертими галерейними подвір’ями — перевтіляться в будапештські Кабати[51]. Укріплені нові будинки із підземними гаражами, що зовні нагадують зерносховища із доклеєними малими балкончиками для людинок за шкалою НО[52], займуть місце почорнілих старих будинків, не ремонтованих ще від війни. Про це місце просто хочуть забути, не зважаючи на те, що воно в самому центрі міста. Але VII район був невидимий, з лівого боку його перекриває Ондрашші ут, з правого — Ракоці ут з караванами міських автобусів номер сім на поверхні землі та тремтячими черв’яками червоної лінії метро під землею.

Сьогодні кожну вулицю старого ґетто блокують вантажівки, що вивозять будівельні відходи і привозять нову цеглу, VII район рівняють із землею, щоб на його місці могла звестися якась альтернативна версія цієї частини міста. Залишиться синагога на вулиці Догань, найбільша в центральній Європі, залишиться кілька колишніх єврейських шкіл, канцелярій, а решту витіснить сучасний масив із фітнес-салонами замість притонних винарень, із соляріями замість магазинів залізних виробів, VII район перетвориться непомітно, бо ж нічого раптово не вилізе вгору — будапештці пильно за цим стежать, тому жодного відвідувача Замкової гори ніколи не здивує, що, скажімо, десь на Клоузал тейр зависочів якийсь всесвітній торговий центр. Кожен, хто дивитиметься на Пешт із пагорбів Будина, навіть не здогадається, що VII район — у якому всі боялись ходити, та й причини, зрештою, такої не було — перетворився на VII bis. Новіший, кращий, крутіший, дорожчий. Сьогодні тут поготів нема чого шукати. Незабаром закриють «Сімпло керт», бо це кафе, у якому навіть о другій ночі вирує життя, примостилось в обшарпаному подвір’ї закинутого старого будинку на Казінці утцо. «Совдо удвар», подібне дворове кафе, вже перебралося звідсіля на Йоужеф надор тейр, в акуратний квартал по сусідству з різними відомствами та міністерствами. Затишний бруд і балаган змінився на заціпенілий порядок. До колишнього «Совдо удвар» треба було пройтись через автостоянку, а потім увійти в нічим не примітні двері, тому не кожен туди міг потрапити. Той, хто там ще не був, мусив розпитувати сонного охоронця стоянки, як до того кафе добратись. Орієнтиром слугували тільки зелені двері. А вже до нового «Совдо» увійти набагато легше, тільки-но переступиш поріг кафе, як тебе ненав’язливо попросять зберігати тишу, щоб не заважати мешканцям по сусідству. Сусіди, як правило, завжди становлять незручність: вони заважають нам, а ми їм. Сусідські відносини в Угорщині базуються на незадоволенні та на не зовсім прихованій антипатії, відчутті привілейованості і комплексі меншовартості водночас, на відчутті жертви.

О десятій вечора VII район починає заповнюватися охочими гучно провести вік-енд, які прибувають до «Шарк Прессо», «Сімпло керт» і «Совдо кавейзов». Вони йдуть по Кірай утцо, Доб утцо, Вешшелейні утцо — як із боку Деак тейр, куди добраються на метро, так і з боку Нодькюрута, куди приїхали четвіркою або шісткою. У них вдосталь вільного часу, але вони поспішають, бо хочуть цей час якнайзмістовніше використати. Отож кращі і успішніші пробуджуються до життя, а гірші готуються до сну. Ті, що готові до вечірніх гульок, оминають тих, хто закутаний у ковдри і ганчір’я бездомних. Бездомний Будапешт уже йде спати. Надворі прохолодно, отож смітникові жителі притулені одне до одного, мов вівці на пасовищах, сплять по двоє, по троє, один притиснутий до іншого. Удень снують поодинці жебраючи, хоч переважно тільки сидять у своїх спасенних барлогах, котрі помагають їм перебути наступний день без того, щоб кидатись під четвірку або шістку — бо ж зовсім і не хочуть помирати. В Угорщині вдаються до самогубства, як знаємо, тільки зірки поп-культури, а не безхатченки. Якщо хтось із них став би раптом відомим, знявся в кіно, — то, будучи помитим, перебраним об’єктом кольорових журналів, можна тут же наблизитися до небезпечної лінії смерті. Безпритульність, анонімність, недоля, що вписані в їхню екзистенцію, бережуть їх від смерті з власної руки і завдяки тому бездомні можуть віддаватися на розсуд природи, яка й розпорядиться, коли саме їм треба перейти з одного небуття в інше.

Невеличкий зовні музей фотографії в Кечкемейті розмістився в старій синагозі на площі Катонь. Він складається з єдиного виставкового залу. У той час, коли я його навідав, експонувалися фото Ондрея Кертейса із Сабаудії двадцятих і тридцятих років. Старші