Читати книгу - "Фундація та Імперія"

Калгана відлуння його поразки зацікавило старого торгівця, спричинило затримання впертого капітана і роздратувало прискіпливого мера, то на самому Калгані вона нікого не зацікавила і не викликала жодної реакції. Це незмінний урок людству – відстань у часі, а також у просторі створює певний фокус. Між іншим, ніде не записано, що цей урок воно так і не вивчило.

Калган був Калганом. Схоже, це був єдиний сектор Галактики, де ще не знали, що Імперія вже впала, Стеннелли не правлять, колишня велич зникла, а разом із нею – й мир.

Калган був світом розкошів. Незважаючи на те, що струнка будівля цивілізації руйнувалася, його функція виробника розваг, покупця золота та продавця дозвілля залишалася незмінною.

Він зміг уникнути серйозніших випробувань історії – бо жоден завойовник не став би руйнувати або хоча б завдавати вагомої шкоди світові, що був настільки заповнений грішми і міг купити собі імунітет.

Але навіть Калган, зрештою, став штаб-квартирою одного з отаманів і змушений був пристосуватися до потреб війни.

У хащах його обжитих джунглів, на доглянутих узбережжях та в яскравих чарівних містах було чути відлуння маршів найманих чужинців, що приголомшувало громадян. Вперше в історії планети його провінції були озброєні і витрачали гроші на лінкори, а не на хабарі. Дії його правителя свідчили про одне: він рішуче налаштований захищати те, що йому належить, і прагне захопити те, що належить іншим.

Це був один із найвеличніших людей у Галактиці, завойовник і миротворець, будівельник імперії, засновник династії.

І якийсь невідомий зі смішним прізвиськом захопив його самого зі зброєю та Імперією, що тільки народжувалася, уникнувши бою.

Отже, Калган став таким, як і раніше, і його одягнені у форму жителі швидко повернулися до колишнього життя, тоді як іноземні найманці легко об’єдналися у нові групи, що перейшли на службу до нового правителя.

Знову, як і завжди, почалося полювання багатіїв на спеціально виведених тропічних звірів, які ніколи не нападали на людей; і лови птахів на спідстерах у повітрі, що могли бути фатальними лише для Великих Птахів.

У містах втікачі з Галактики могли втішатися різноманітними розвагами залежно від розмірів їхнього гаманця: вишуканими небесними палацами з видовищами та фантазіями, що відчиняли свої двері для відвідувачів за дзвінку півкредитну монетку, кублами, що не мали жодних вивісок, куди потрапляли лише шанувальники з великими грошима.

Торан і Бейта загубилися у цьому неймовірному тлумі. Вони зареєстрували свій корабель у величезному загальному ангарі на Східному півострові і попрямували до Внутрішнього моря, цього компромісного варіанту для середнього класу, де розваги ще стримував закон, а натовп був не надто великий, щоб втомлювати.

Бейта вдягнула темні сонцезахисні окуляри і легку білу сукню. Вона обійняла коліна своїми ледь засмаглими, позолоченими сонцем руками і замислилася, втупивши погляд на тіло чоловіка, що майже мерехтіло у променях сонця.

– Не перестарайся, – застерегла вона, хоч Торан був із планети, що оберталася навколо згасального червоного карлика. Незважаючи на три роки, проведені на Фундації, сонце було для нього розкішшю, тому вже чотири дні, як його шкіра, заздалегідь намащена сонцезахисним кремом, прагла не відчувати на собі доторку жодного одягу, крім коротких шортів.

Бейта вляглася на пісок, притулившися до нього, і вони заговорили пошепки.

Голос Торана був сумним, але обличчя виглядало спокійним.

– Ні, це безнадійно, згоден. Але де він? Хто він? У цьому божевільному світі нічого про нього не нагадує. Може, він і не існує взагалі.

– Ні, існує, – відповіла Бейта, ледь поворушивши губами, – просто він розумний, та й годі. А твій дядько має рацію. Це людина, яку ми можемо використати – якщо для цього трапиться слушний момент.

Запанувала тиша. Потім Торан сказав:

– Знаєш, що я роблю, Бей? Я розкошую, насолоджуючися сонцем. Все здається зрозумілим, а також простим і приємним. – Він замовк, а потім знову прошепотів: – Згадай, що нам розповідав у коледжі доктор Аманн. Фундація ніколи не програє, але це не означає, що її правителі не можуть програти. Хіба справжня історія Фундації почалася не тоді, коли Сальвор Гардін вигнав енциклопедистів і захопив владу на планеті Термінус як перший мер? А потім у наступному столітті хіба Гобер Меллоу взяв владу не такими ж радикальними методами? Правителі двічі зазнавали поразки, отже, це можливо. То чому б цього не зробити нам?

– Це найстаріший аргумент, що трапляється в книжках, Торане. На що ти марнуєш свої мрії?

– Справді? Простеж за перебігом моїх думок. Що таке Притулок? Хіба не частина Фундації? Якщо ми станемо лідерами, Фундація, як і раніше, переможе, а програють лише нинішні правителі.

– Між «ми можемо» і «ми зробимо» – дуже велика різниця. Ти просто ляпаєш язиком.

Торана це зачепило.

– Дідько, Бей, та ти сьогодні не в гуморі. Нащо ти псуєш мені настрій? Я собі подрімаю, якщо ти не проти.

Але Бейта задерла голову і раптом – доволі non sequitur[9] – захихотіла, зняла окуляри і поглянула на пляж, затуляючися долонею від сонця.

Торан підвів голову, потім устав і повернув її за плечі, щоб простежити за її поглядом. Мабуть, вона дивилася на хирляву постать, що ходила на руках, розважаючи випадковий натовп. Це був один із тих жебраків-акробатів, які кишіли на узбережжі й чиї податливі суглоби легко згиналися заради дзвінких монет.

Пляжний охоронець махнув йому, пройшовши повз і показуючи, щоб той пішов, і блазень, дивом втримавши рівновагу на одній руці, підніс до носа великий палець. Охоронець загрозливо насунувся на нього і замахнувся ногою, щоб вдарити в живіт. Блазень випростався, не зачепивши його ноги, і успішно втік, тоді як роздратованому охоронцеві перегородив дорогу натовп.

Блазень пробирався через пляж. Він швидко прослизав між людьми, часто вагався, зупинявся, не знати на що задивляючись. Натовп розсотався, і охоронець пішов геть.

– Він дивний, – весело сказала Бейта, і Торан байдуже погодився з нею. Тепер блазень був достатньо близько і його було добре видно. Його бліде обличчя витягувалося вперед, формуючи величезний ніс, м’ясистий кінчик якого, здавалося, може за щось зачепитися. Його довгі, худі кінцівки і павуче тіло, що їх лише увиразнював костюм, рухалися легко й граційно, щоправда, навмання.

Він видавався напрочуд кумедним.

Здається, блазень відчув їхню увагу, тому що розвернувся і підійшов до них. Його великі карі очі втупилися в Бейту.

Вона почувалася збентеженою.

Блазень усміхнувся, але від цього його обличчя з гачкуватим носом стало ще сумнішим. Заговорив він із м’яким акцентом Центральних секторів:

– Якби я користувався розумом, що його дали мені добрі духи, – сказав він, – то я б сказав, що цієї леді не існує – бо звичайна людина таких,