Читати книгу - "Нічний адміністратор"

обох сторін. Він мав «Вольво», новесенький «Мерседес» і цю Богом забуту маленьку ферму. Розвідка доповіла, що троє терористів пробиратимуться через кордон з південного напрямку після закриття всіх пабів. Були відомі їхні імена. Ми затаїлися і почали чекати. їхній сховок зі зброєю був у клуні. Ми засіли в кущах за сто п’ятдесят ярдів від неї. Нам наказали сидіти там і спостерігати, залишаючись непоміченими.

«Це саме те, що він полюбляє робити, — подумав Берр, — спостерігати, залишаючись непоміченим».

— Ми мали дозволити їм зайти в клуню і забрати звідти свої іграшки. Після того, як вони підуть далі, ми мали по рації докласти напрямок, у якому вони пішли, а самі непомітно зникнути. Інша група мала перекрити дорогу за п’ять миль від ферми і вдати, що це звичайнісінька перевірка, і вони на них натрапили випадково. Все робилося для того, щоб захистити інформаторів. Потім вони мали прибрати їх. Але ми не врахували, що в плани терористів не входило

везти кудись зброю. Вони вирішили закопати її у канаві за десять ярдів він нашого сховку, поклавши у ящик, який вони зарили в землю заздалегідь.

Він лежить на животі на схилі пагорба серед солодкого моху Південної Арми і дивиться крізь пристрій нічного бачення на трьох чоловіків у зеленому на фоні зеленого місячного ландшафту, які волочать кудись зелені коробки. І тут чоловік зліва раптово зривається на пальці, відпускає коробку і, розвівши руки в боки, немов готуючись зустріти Бога, граційно прокручується. «Ось це темно-зелене чорнило, це його кров. Я його прибираю, а цей недотепний дурник навіть не скаржиться», — встиг подумати Джонатан, відчувши, як двигтить у його руках «Геклер».

— Отож ви їх вбили, — сказав Берр.

— Ми мусили проявити ініціативу. Спочатку кожен прибрав по одному, а потім ми разом ліквідували третього. Усе тривало декілька секунд.

— Вони відстрілювалися?

— Ні, — сказав Джонатан. Він усміхнувся, він усе ще був непохитний. — Нам пощастило, я гадаю. Перший відкрив вогонь — і справі кінець. Це все, що ви хотіли дізнатися?

— Ви потім ще туди поверталися?

— В Ірландію?

— В Англію.

— Ні, ні туди, ні туди.

— А розлучення?

— Про все подбали в Англії.

— Хто подбав?

— Вона. Я залишив їй квартиру, всі свої гроші, і всіх наших спільних друзів. Вона назвала це «пополовині».

— Англію ви їй також залишили.

— Так.

Джонатан перестав говорити, але Берр усе ще його слухав.

— Що я справді хочу дізнатися, Джонатане, — врешті продовжив він буденним тоном, яким послуговувався протягом майже всієї їхньої розмови, — чи вас узагалі може зацікавити ідея спробувати ще раз. Не одружитися, ні. Послужити своїй країні. — Берр почув свої слова, але Джонатану було як горохом об стіну. Він попросив рахунок. «Та начхати, — подумав Берр, — або пан, або пропав». Отож він все одно це сказав, поки відраховував швейцарські франки на біле блюдце, такий уже в нього був характер. — Що якби я запропонував вам перекреслити всі прожиті роки заради кращого життя? — спитав він. — Можливо, кращого не особисто для вас, але, як нам обом хочеться сподіватися, кращого для людства. Ви маєте можливість зробити світ кращим, і він відплатить вам сторицею. Попрощайтеся з колишнім Джонатаном і привітайте його новесеньку покращену версію. Опісля — переїзд на нове місце, нове ім’я і паспорт, гроші — повний пакет. Серед багатьох моїх знайомих не мало знайшлося б бажаючих погодитися на таку пропозицію. Якщо вже зовсім чесно, я б і сам пристав на такі умови, але це буде несправедливо щодо Мері. А вам з ким потрібно рахуватися, крім самого себе? Наскільки мені відомо, ні з ким. Ви будете підживлювати свою жагу небезпеки і пригод тричі на день, ваше життя постійно висітиме на волосинці, кожна ваша клітина буде використана для діла, а страх вас не покидатиме ні на мить. Але ви це робитимете для своєї країни, як і колись ваш батько, що б ви не думали про Ірландію. Чи Кіпр, раз уже на те пішло. Ви це робитимете також для Софі. Скажіть йому, що мені потрібен чек, гаразд? Бентон. Обід на двох. Скільки дати? Ще п’ять? Я не проситиму вас розписатися замість мене, на відміну від декого. Ходімо.

Вони йшли попри озеро. Сніг розтанув. Пообіднє сонце виблискувало на паруючій стежці. Наркозалежні підлітки, закутані у дорогі пальта, збилися у зграю і дивилися, як тане лід. Джонатан запхав руки в кишені пальта. В його думках лунав голос Софі — вона хвалила його за те, що він дуже ніжний коханець.

— Мій чоловік-англієць також був дуже ніжним, — говорила вона, з захватом проводячи пальцями по його обличчю. — Я так ревно берегла свою незайманість, що йому знадобилося кілька днів, щоб переконати мене, що мені буде краще без неї. — Її немов охопило передчуття біди і вона пригорнулася до нього у пошуках захисту. — Містере Пайн, пам’ятайте — у вас є майбутнє. Більше ніколи не зрікайтеся його. Ні заради мене, ні заради когось іншого. Пообіцяйте мені.

Він і пообіцяв. Ми ж готові пообіцяти будь-що, коли закохані.

Берр говорив про правосуддя.

— Коли я врешті почну керувати світом, — упевнено сказав він паруючому озеру, — я організую Нюрнберзький процес, частину другу. Я зберу всіх торговців зброєю і всіх сраних псевдонауковців, всіх цих проворних ділків, які штовхають впливових безумців навіть далі, ніж ті самі збиралися піти, тому що так вигідно для бізнесу, а також усіх брехливих політиків, і адвокатів, і бухгалтерів, і банкірів — я посаджу їх усіх на лаву підсудних, щоб вони відповіли за скоєне. І знаєте, що вони скажуть? «Якби ми цього не зробили, то це зробив би хтось інший». І знаєте, що скажу їм я? Я скажу: «Ага, все зрозуміло. Тобто якби ви не зґвалтували ту дівчину, то її зґвалтував би хтось інший. Таке ваше виправдання зґвалтуванню. Так і запишемо». А потім — бах! — і кинув би на них усіх напалмові бомби.

— Що зробив Роупер? — спитав Джонатан, несподівано відчувши, як його накриває хвиля гніву. — Окрім... Гаміда і всього такого.

— Важливо те, що він робить зараз.

— А якби він зараз зупинився. Скільки поганого він уже встиг накоїти?

Йому згадалося, як Роупер мимоволі черкнув своїм плечем об його. «Альтанка на вершині пагорба, з виглядом на море». Йому згадалася