Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

життя, сповненого сенсу. Одна людина може працювати і не відчувати сенсу свого життя, водночас інша може бути непрацездатною і попри це віднайти сенс свого життя. Загалом те саме можна сказати і про пошуки життєвої насолоди. Деякі люди шукають сенсу життя здебільшого в якійсь одній сфері, обмежуючи нею свій досвід. У таких випадках нам слід запитати їх, чи таке самообмеження ґрунтується на об’єктивних причинах, чи насправді, як у ситуації неврозу, є помилковим. Невротик відмовляється відчувати задоволення на користь можливості праці або навпаки. Для таких невротичних осіб зацитуємо слушне зауваження німецької письменниці Еліс Літткенс: «Там, де є брак любові, робота стає заміною. Де брак роботи, любов стає опіумом».

Задоволення від роботи не є тотожним творчому задоволенню від цілісності життя. Утім невротик іноді намагається втекти від життя, від його страшної незмінності, прихистившись у своїй роботі чи професії. Справжню порожнечу і остаточну бідність сенсу свого життя він усвідомлює щоразу, як на певний період стає безробітним. Кожному відоме почуття нещастя, що вимальовується на обличчі людини, яка тимчасово змушена залишити свою роботу. Коли вона запізнюється на побачення чи в кіно, її цілковита розгубленість стає очевидною. Коли під рукою немає опіуму «любові», а розваг, типових для вихідних, бракує, вона відчуває внутрішню порожнечу. І саме цю порожнечу людина, яка є тільки людиною праці, намагається заповнити у вихідні. У будь-якому великому місті неділя є найсумнішим днем тижня. Саме в неділю, коли темп робочого тижня призупинено, виявляється бідність сенсу повсякденного міського життя. Такі зміни в темпі особистого життя нагадують клінічну картину «непродуктивної манії»32, де людина борсається між усеохопленістю діяльності й браком будь-якої активності. Ми вважаємо, що ті люди, які не мають життєвої мети, намагаються жити на найвищій можливій швидкості, щоб не помітити безцільності свого існування. Водночас вони намагаються втекти від себе, але їм це не вдається. У неділю, коли ця шалена гонитва зупиняється на двадцять чотири години, вони знову усвідомлюють усю безцільність, безглуздість і порожнечу свого існування.

Що вони зроблять, щоб утекти від цього досвіду? Вони йдуть у танцювальний зал. Там гучна музика, що рятує від незручності розмови. Їм навіть не доводиться докладати зусиль, щоб вести банальні балачки, як це було раніше. Не потрібно також думати, тому що вся їхня увага може бути спрямована лише на танці.

Спорт забезпечує ще один «прихисток» для недільних невротиків. Вони можуть удавати, наприклад, що найважливіше у світі — це те, яка футбольна команда виграє гру. Двадцять дві людини грають — і тисячі спостерігають за ними. У боксерському поєдинку активні лише дві особи, хоча з цієї причини бій є значно інтенсивнішим, і «вуаєризм» неактивного глядача збагачується елементом садизму.

Не сприйміть це як засудження здорового спорту. Але важливо, щоб ми визначали, яку внутрішню цінність слід убачати в спорті. Візьмімо, наприклад, гірський альпінізм, що означає активну участь. Пасивне підглядання не стосується гри. Якщо йдеться про фізичну майстерність, альпініст змушений у певних ситуаціях (надзвичайної небезпеки) витиснути із себе всі сили. Є також психічні «досягнення», тому що альпініст навчається долати свої психічні слабкості, такі як страх висоти. Однак слід пам’ятати, що альпініст не шукає небезпеки заради самої небезпеки. Він радше її «спокушає», як зазначив Ервін Штраус. Щобільше, суперництво, яке в інших видах спорту набуває форми гонитви за встановлення рекордів, тут перетворюється на найвищу форму «перевершування себе». Нарешті, товариство людей, що тримаються на одному канаті, забезпечує ще один позитивний елемент — соціальний чинник.

Але навіть у незрозумілій гонитві за рекордами можна виявити по-справжньому людську рису, оскільки ця гонитва є формою загальнолюдського прагнення до унікальності та неповторності. Таке спонукання, до речі, характерне і для інших проявів масової психології, наприклад моди. Там теж люди шукають оригінальності за будь-яку ціну — їхня унікальність і неповторність обмежується тільки поверхневою зовнішністю.

Мистецтво також можна неправильно використовувати з невротичною метою. Справжнє мистецтво або справжній художній досвід збагачує людину і спонукає її до реалізації своїх найглибших можливостей, а невротичне ставлення до мистецтва лише віддаляє людину від себе. Мистецтво тоді слугує ще однією можливістю для самоодурманення. Якщо, наприклад, людина хоче втекти від реальності, щоб уникнути досвіду екзистенційної пустоти, вона може прочитати найбільш захопливий детектив. Якщо її переповнює прагнення зрозуміти, «чим усе завершиться», і вона затамовує подих, очікуючи несподіванки, то її задоволення є негативною формою незадоволення (того типу, який Шопенгауер помилково вважав єдиним задоволенням). Ми вже зазначали, що незадоволення, напруження, зусилля насправді існують не для того, щоб після завершення якоїсь справи збагатити людину досвідом негативного задоволення. Ми не ведемо боротьби за існування тільки для того, щоб переживати щораз нові відчуття, а радше тому, що боротьба за виживання є боротьбою «за» щось. Вона спрямована на мету і лише в такій формі має сенс.

Збудженій людині найбільше з можливих задоволень може дати відчуття смерті — як у мистецтві, так і в житті. Примітивний читач газети, сидячи за сніданком, гортає сторінки, шукаючи історій про нещастя та смерть. Але масові нещастя і смертельні випадки не можуть задовольнити його: очевидно, анонімна маса здається надто абстрактною. І тому наш читач газет може відчути потребу переглянути стрічку про гангстерів. Шаблон його поведінки подібний до поведінки кожного наркомана: щоб утамувати голод відчуттів, він повсякчас потребує нової дози, а звикання породжує голод інтенсивнішого досвіду, тому дозу слід постійно збільшувати. Що така людина отримує з цього «знайомства» зі смертю? Ефект контрасту: їй здається, що інші люди завжди є тими, хто мусить померти. Бо такий тип людини втікає від того, чого найбільше боїться, — впевненості у своїй смерті, яку екзистенційна порожнеча перетворює на нестерпну. Упевненість у смерті жахає лише людину із заплямованою совістю. Смерть, що знаменує кінець життя, може лякати лише ту людину, яка у своєму житті не реалізувала себе повною мірою. Така людина взагалі не може стикатися зі смертю. Замість того щоб наповнювати решту свого життя певним сенсом і тим таким чином реалізовувати себе, вона вдається до самообману, що смерть її омине, — ілюзії, що схожа на стан приреченого на смертну кару, який до останньої миті вірить, що його помилують. Цей тип людини піддався омані, що особисто з нею нічого поганого не станеться, смерть чи катастрофа можуть загрожувати лише іншим.

Невротична втеча у світ художніх творів і ототожнення себе з вигаданими «героями» дає невротикові ще одну нагоду. Спортсмен, одержимий манією рекордів, прагне відпочити на лаврах власних перемог, а прихильник дешевої літератури задовольняється подвигами, які за нього звершують інші, навіть якщо це вигадані персонажі. Але найбільша помилка, якої ми можемо припуститися в житті, — відпочивати на лаврах. Ми ніколи не повинні бути задоволені тим, що вже було досягнуто. Життя ніколи не припиняє ставити нам нові запитання, ніколи не дозволяє нам відпочивати. Тільки одурманення дає змогу забути про безкінечні уколи вічних вимог життя щодо нашого сумління. Той, хто стоїть на місці, починає відставати, а самовдоволення саме себе знищує. Ані в процесі творчості чи набуття життєвого досвіду не можна відпочивати, задовольнившись досягнутим, бо кожен день, кожна година — це нові виклики і переживання.

4. Про сенс