Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

романтизму. Та добре кажуть, що годі про смаки сперечатися, і я не думаю відмовляти тоді права плекати вільно свої естетичні уподобання. Перестерігаю тебе лише одним ухилом: нехай надмірна любов до одного напрямку не приводить тебе до несправедливої оцінки інших напрямків. Здається, що ти прогрішився проти цієї заповіді. Надто багато жовчі у тебе, коли говориш про підхоплені тобою хиби. На мій погляд, всі стилі у принципі між собою рівні. Хто зуміє теоретично довести, що краще: грецький храм чи готичний собор, інтимна лірика чи натуралістичний роман. Стилі можемо порівнювати між собою тільки на підставі окремих конкретних досягів — а чи ж не знаємо, що про вартість твору в останній інстанції вирішує не його приналежність до цієї чи іншої школи, а індивідуальна внутрішня сила автора. Приналежність ні до якої школи не забезпечує перед спотиканням, але вона теж не може бути перешкодою, коли творець обдарований справжнім талантом і моральною величчю. Нема битої ослячої дороги на Парнас, але для Пегаса ніякі обриви не є занадто стрімкі. Тому вимога: ніхто не може вискочити з власної шкіри, себто завсіди кожний підходитиме до справ з індивідуальним мірилом, а питання про “гарне” чи “негарне” вирішуватиме на підставі свого власного смаку; але не забуваймо, що такий наш індивідуальний погляд мусить бути обмежений і тому не відмовляймо права на життя іншим стилям і напрямкам. А втім, різні стилі себе взаємно не виключають, а доповнюють. У повному всебічному культурному процесі є місце і на клясиків, і на романтиків.

Б: Ми дійшли до питання про взаємовідношення суб’єктивних і об’єктивних критеріїв. Мій любий, це центральна проблема в науці естетики, а ми хіба не станемо тут розводити філософічних дискусій. Пора спізнена, і нам треба розходитися.

А: Ще лише декілька слів. Ми говорили про барокко і ствердили, що це стиль, співзвучний українській вдачі. Ти вказував на небезпеки, зв’язані з стихійною українською барокковістю. Не стану цьому перечити, хочу лише підкреслити, що, на мою думку, недостачі ці не органічні. Можливо, що вони в великій мірі викликані ненормальними умовами українського життя. Коли очистити українську барокковість від слабощів, що досі стримують її піднесення, тоді не бачу, чому не мало б прийти на цьому підгрунті до розцвіту культури. Чи барокко в Европі не було добою великої творчости на полі поезії, науки, мистецтва? Чи не знаємо, що українська народна культура досягла була рідкої досконалости? Чи мало родить українська нива видатних творчих талантів? Коли десь стільки сил марнується даремно, то це доводить лише велич не використаних, потенціальних можливостей. “Азіятський ренесанс” Хвильового — не пуста утопія.

Б: Треба лише дожити й побачити.

ПЕРЕЯСЛАВ: ІСТОРІЯ І МІФ{44}

Коли під час другої світової війни видатний голандський історик Пітер Гейл був позбавлений можливості працювати в архівах, він узявся за роботу, що базувалася на вже опублікованих джерелах. Так з’явилася праця “Наполеон: за і проти” — блискуче дослідження зміни образу імператора у французькій історичній літературі.

Західні дослідники історії України перебувають у ситуації, подібній до тієї, яку пережив Гейл: вони не мають доступу до першоджерел. Зарубіжним ученим рідко випадає нагода працювати в архівах і бібліотеках Української РСР. Тому, коли д-р Джон Басараб{45}, автор даної праці, вирішив переглянути добу Хмельницького в Україні XVII ст. та її вирішальний епізод — Переяславську угоду 1654 р., він вибрав історіографічний підхід як найдоцільніший.

Історіографічні дослідження можуть приносити науці подвійну користь. По-перше, вони забезпечують проникливіше розуміння предмету, подаючи різні погляди попередніх дослідників. По-друге, вони роблять внесок в інтелектуальну історію, оскільки ілюструють еволюцію історичної думки й суспільних ідеологій.

Доба Хмельницького, зокрема Переяславська угода, добре надається до історіографічного аналізу. Вона стала не лише предметом жвавих, часто пристрасних наукових дискусій, але й підставою певних ідеологічних побудов, які відіграли й далі відіграють важливу роль у житті України та Росії. Тому, беручись до цієї теми, історик повинен розрізняти два окремі, хоч і пов’язані між собою, кола питань: з одного боку, самі події XVII ст., які, очевидно, треба досліджувати в контексті того часу, і, з другого — їхні пізніші ідеологічні вияви, що відображають відповідні для своїх епох суспільні умови та політичні інтереси. Аби з’ясувати ці відмінності, досить послатися на приклад Великої хартії вольностей, яка теж виступає водночас і як епізод боротьби між королем Джоном і баронами на початку XIII ст., і як одна з важливих проблем у конституційних конфліктах Англії пізнішого часу.

Доба Хмельницького і Переяславська угода привернула увагу багатьох українських, російських і (до меншої міри) польських істориків. Але західні фахівці досі майже не цікавилися цими питаннями. Можна сподіватися, що критичний огляд відповідної літератури, який зробив д-р Басараб, дозволить західним ученим познайомитися з цією важливою темою. Мета цих зауваг — зробити вступ до двох аспектів Переяславської проблеми — історії та міфа.

1648 рік є пам’ятним у європейській історії. Він був відзначений укладенням Вестфальського миру, що поклав край Тридцятилітній війні в Німеччині та приніс міжнародне визнання незалежності Швейцарії і Нідерландів. Це був також рік Другої громадянської війни в Англії та Фронди у Франції У східній половині континенту почалося українське козацьке повстання проти Польсько-Литовської Речі Посполитої, яке очолив гетьман Богдан Хмельницький. Воно викликало затяжний польсько-український конфлікт, і за шість років потому згідно з т. зв. Переяславською угодою (за назвою міста на схід від Дніпра) Україна прийняла зверхність московського царя.

Історики одностайні в тому, що Хмельниччина надала Східній Європі нового вигляду й стала поворотним пунктом в історії трьох країн: Польщі, Росії та України. Ця криза завдала непоправного удару польсько-литовській Речі Посполитій, назавжди позбавивши її становища великої потуги і означивши початок її невідворотного занепаду, що більш ніж через сто років завершився поділами цієї держави. Втрати Польщі обернулися здобутками для Росії. Перед козацькою революцією Польща-Литва мала військову перевагу над Московщиною. Річ Посполита перешкодила спробі Івана IV прорватися до Балтійського моря під час Лівонської війни (1557–1582). У перші роки XVII ст., у час Смути, Москва навіть тимчасово опинилася під польською окупацією, і польський королевич мало не вступив на царський трон. Росія зазнала ще однієї поразки у Смоленській війні 1632–1634 рр. Важливу роль у цих перемогах Речі Посполитої відіграли українські козаки. Докорінна зміна у співвідношенні сил сталася тоді, коли гетьман Хмельницький привів Україну “під високу руку” царя Олексія Михайловича, другого правителя в династії Романових. Це правда, що протягом десятиліть московський контроль над Україною залишався досить