Читати книгу - "Чаликушу"

Це питає мене старий Хаджі-калфа [20]. Понад годину мив він в готелі підлогу, допомагаючи собі піснею, а це стомився й прийшов до мене, щоб, як сам каже, словом перемовитися.

Я глянула на нього й не змогла втриматися, щоб не зареготати:

— Хаджі-калфа, що це за вбрання на тобі?

Він завжди ходив у білому фартусі, а це одягнув ентарі ще хтозна-коли пошите, по боках розрізане. Босими ногами він тягнув ганчірку, а щоб не впасти, спирався на грубезного дрюка.

— А що робити? Якщо виконую жіночу роботу, то й убиратися, мабуть, повинен, як жінка.

Хаджі-калфа — єдина людина, яка заглядає до мене, щоб поговорити. Ото ще сусідка, та в неї своє горе.

Щоправда, перші дні Хаджі-калфа уникав мене, а коли вже треба було щось у кімнаті зробити, то стукав у двері й казав:

— Це я, ходжаним[21], прикрий лице!

— Заходь, Хаджі-калфа, — жартома відповідала я, — заходь, джан… Що ти, справді… Бога ради… Чи нам ще якісь церемонії потрібні?

Сердитий старий насуплено одказував:

— Еге, багато ти знаєш… Хіба ж можна отак заходити до наречених ісламу.

«Наречені ісламу», мабуть, означало — жінки. Я не питала про це Хаджі-калфу, бо гордість вчительки не дозволяла мені розмовляти на такі теми. Та одного разу я, ніби жартома, все-таки втовкмачила старому, що немає потреби так спілкуватися. Тепер Хаджі-калфа стукає в двері і заходить без вагань.

Але він бачить, що я й досі жартую, і хотів був образитися, та потім передумав:

— Ти все так кажеш, щоб погнівати мене. Але я не гніваюсь…

Він трохи помовчав і сумно глянув на мене.

— Сидиш же сама в хаті, мов пташка в клітці. Не гріх трохи розважитися… Нічого, смійся… Ми ще більше ось заприятелюємо, отоді я тобі й потанцюю. Може, хоч трохи повеселішаєш, га?..

Як же пояснити йому, що я пишу?

— Хаджі-калфа, пишу я так погано, самі кривульки. А я ж скоро дітей вчитиму, то хіба не сором так писати?

Хаджі-калфа сперся на палицю, мов став перед фотоапаратом, і в очах у нього засвітилася щира усмішка.

— Неправду кажеш, дитино! Гай-гай, чого тільки не бачив Хаджі-калфа в житті! Бачив людей, що так красно пишуть, ніби сюлюсом [22], але писанина їхня шага не варта. А є такими кривульками понаписують, наче комашня там полазила, а тільки діло з того виходить. Знала б ти, скільки я підметок зчовгав по всяких урядах, яких тільки панів не бачив на своєму віку… Оце ж і в тебе якесь горе… Є якесь горе, є, та не моє вже діло. Тільки як пишеш, не заяложуй пучок. Позаляпуєш чорнилом, то діти й сміятимуться. Ну, ти пиши собі, а я піду подивлюся, що там. Ще й підлогу ж мити…

Я провела Хаджі-калфу й знову сіла край столу. Тільки працювати вже не змогла, слова старого не виходили мені з голови.

Старий правду каже. Тепер я вже доросла людина, учителька, яка ось-ось почне навчати дітей, тож в мені не повинно лишатися нічого від дитинства, навіть сліду.

А сліди на пальцях, та й навіть на губах, хоч про це Хаджі-калфа й промовчав, — що це, справді? Часто-часто тепер, схиляючись над своїм щоденником, надто ж уночі, я згадую пансіон, тільки даремно оточують мене люди, чиє життя там було пов’язано з моїм, — їх я вже ніколи не побачу. Та от ці плями чорнила ще звідтіля.

Не можу забути слів Хаджі-калфи: «Сидиш же в хаті сама, мов пташка в клітці…»

Невже я — як пташка в клітці? Ні, це не так, я вирвалася нарешті з клітки. А слово «пташка» дає мені снагу, щоб я, мов ота давня моя чаликушу, звела догори перебиті крила і розімкнула дзьоба. Боюся, що коли Хаджі-калфа й далі говоритиме мені таке, то наші стосунки зіпсуються.

А мені й так уже бракне сили щодня писати цього щоденника. Тяжко повертатися в той осоружний світ, що лишився позаду…

Того вечора, коли я йшла, після розмови з незнайомою жінкою додому, мені в дворі зустрілася тітка. Я но встигла сховатися десь у темному кутку, і вона мене побачила.

— Хто там, — гукнула вона. — Це ти, Феріде? А чому ти ховаєшся?

Я стояла перед нею мовчки. Було темно, і ми не бачили одна в одної обличчя.

— А чому ти не йдеш у сад?

Я мовчала.

— Звичайно, знову пустощі!

Наче хтось узяв і здавив мені горло, щоб я задихнулася.

— Тітко… — сказала я.

Якби в ту мить вона сказала мені тепле слово, погладила по щоці, по голові, я, мабуть, кинулася б, плачучи, їй в обійми й усе розповіла.

Але вона не знала, що зі мною робиться.

— Може, горе яке в тебе? — тільки й запитала вона.

Таким тоном вона говорила зі мною тоді, коли я щось

просила в неї. Тепер мені теж здалося, наче вона хотіла сказати: «Чи не досить уже?»

— Ні, немає горя, — відповіла я. — Дозвольте, я вас поцілую.

Як-не-як, вона стала мені матір’ю, і я не хотіла поїхати звідси, не поцілувавши її.

Не чекаючи на відповідь, я вхопила її за руки й поцілувала в обидві щоки, а потім в очі.

В кімнаті у мене був страшний гармидер. З шафи звисала білизна, на стільцях жужмом лежав одяг. Людина, яка наважилася зробити вирішальний крок, не повинна була б залишати в хаті отакий гармидер, мов ледача школярка. Але я квапилася, іншої ради не було.

Я боялася запалити лампу, адже хтось міг би побачити світло й прийти. Навпомацки написала я кілька рядків, а потім відчинила дверцята шафи й дістала диплома, перехопленого червоненькою стрічкою, кілька дрібних речей, дарованих мені на пам’ять, та ще мамин перстень і сережки, і все склала в шкільну валізку.

«Так, мабуть, залишають дім названі діти», — подумала я й гірко усміхнулася.

«Куди ж мені йти?» — схаменулася я, тільки-но вийшла на вулицю. Так, куди? Уранці було б легше. Бо в голові вже й план якийсь задумався… Головне, ніч би десь перебути. Але вже так пізно, де ж я могла б знайти притулок. На майбутнє план я вже склала, але ж тепер не йти мені з оцією валізкою в поле. й тинятися там до ранку! Дома незабаром зчиниться переполох. Поліцію, мабуть, не