Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

Немає значення, що міністр ошукував, як і численні офіційні історики: СССР не тільки був майже так само довго у війні, як і Великобританія (він почав з окупації Польщі 17 вересня 1939 року, потім окупував балтійські держави, почав війну проти Фінляндії й т. ін., про що офіційні російські історики уникають говорити), а й британські втрати цивільних і військових сягають 500 000 осіб, американські — 400 000 осіб, французькі — 600 000 осіб. Якби Мединський хотів робити чесні розрахунки, співвідношення було б 1,5 млн жертв до 27 млн, тобто не таким «катастрофічним», як він вважає. Але яке це має значення? Фетишизація Перемоги сімдесятирічної давності дає змогу Росії нині утверджувати свої геополітичні претензії і свою моральну вищість над цілим світом, виправдані кров’ю совєтських жертв.

Лишається тільки факт, що кількість совєтських жертв майже годі уявити собі, байдуже, йдеться про 27 млн чи про 42 млн полеглих. Не забуваймо, що загалом співвідношення між полеглими на фронті й пораненими становить один до двох або до трьох. Тож серед військових мало б бути від 16 до 18 млн поранених. Якщо до них додати померлих (з усіх категорій разом), ми отримуємо запаморочливу цифру: від 43 до 45 млн осіб з ураженою плоттю, і то серед населення, яке становило 1941 року після анексії територій унаслідок пакту Молотова-Ріббентропа 194 млн осіб. Одне слово, під час тієї війни кожен четвертий чи п’ятий загинув або ж був поранений.

Отже, ми зобов’язані повернутися до питання, яке мучить кожного, хто вивчав історію Другої світової війни. Чому стільки вбитих, покалічених і поранених із совєтського боку? Це питання головне: якою людською ціною переміг СССР у цій війні? Як сталося, що число жертв із німецького боку набагато менше, ніж із совєтського (я не встряватиму в битву цифр, але в совєтів жертв майже вдвічі більше)? Георгій Владимов у своєму вже згаданому романі звинувачує совєтське військове керівництво, зокрема маршала Жукова, в тому, що вони ніколи не щадили солдатів, щоб досягти у визначений термін військових цілей, які ставив Сталін, і то байдуже якою людською ціною.

Ось один драматичний приклад: Ржевська битва (Тверська область), що тривала загалом понад п’ятнадцять місяців у 1942–1943 рр., поділяючись на кілька епізодів. Жуков кидав на укріплені німецькі позиції полк за полком, дивізію за дивізією. Із совєтського боку було майже 400 000 полеглих, понад 750 000 поранених і понад 200 000 потрапили в полон. Місто Ржев із населенням 40 000 осіб було стерте з лиця землі. Але ця тривала битва змушувала кілька німецьких дивізій лишатися на Ржевській дузі й перешкодила їм узяти участь у Сталінградській битві. Чи була виправдана «Ржевська м’ясорубка», як називали її ті, хто вижив у цій битві? В усякому разі офіційна російська історіографія прагне обминати цей епізод мовчанням. Ржев не входить у героїчний дискурс.

Але винищували народ не тільки військові, які посилали російських солдатів на певну смерть. Лютувало й совєтське правосуддя: за чотири роки війни військові трибунали засудили понад 2,5 млн осіб (з них 217 000 на смерть), не рахуючи тих, кого стратили на місці командири чи комісари, а також загородні загони, які стояли позаду бойових військ, закриваючи їм шлях до відступу.

Ставлення совєтського уряду до мільйонів військовополонених, які опинилися в німецьких руках, було не ласкавішим. Наприкінці 1941 року в полон потрапили понад 3 млн совєтських військових. Німці ставилися до них із неймовірною жорстокістю і вбивали з найменшого приводу, якщо полонені не вмирали через брак їжі, медичного піклування та даху над головою. Як пише Тімоті Снайдер, у перші місяці війни військовополонених чекала запрограмована смерть, бо вони в очах Гітлера, крім того, що були комуністами, належали до нижчої раси[74]. До того ж Сталін у серпні 1941 року підписав указ, згідно з яким офіцерів і комісарів, що потрапили в полон, вважали за дезертирів, їхні родини арештовували. Коли влітку 1941 року в німецькому полоні опинився рідний син Сталіна Яків, Сталін відмовився обміняти його. Совєтське керівництво відхилило й пропозицію Червоного Хреста в Женеві піклуватися про совєтських полонених, передусім годувати їх. Загальний наказ полягав у боротьбі до останнього патрона і радше загибелі, ніж здачі в полон.

Слід нагадати й про долю численних поранених і покалічених. Коли я була малою дівчинкою, на вулицях Москви, надто в периферійних кварталах, рясніло безногими інвалідами. То були ветерани війни, що пересувалися на грубих, абияк обтесаних дошках із маленькими коліщатками, відштовхуючись руками в товстих рукавицях. Тих калік іронічно називали самоварами. Держава не дуже дбала про них, у найкращому разі вони отримували жалюгідну пенсію, тож, часто не маючи нікого, хто дав би їм притулок, були змушені жебрати. Чимало їх жили на вулицях або вокзалах. Горілка нерідко була їхньою єдиною втіхою. Кількість інвалідів, які втратили принаймні одну кінцівку (часто дві, а то й чотири), оцінюють у понад мільйон осіб. У середині 1950-х років ці бідолахи раптом зникли з публічного простору: за наказом влади їх зібрали і транспортували в центри, де їм судилося лише повільно вмирати далеко від очей та серць своїх співвітчизників, щоб не «затьмарювати» героїчний образ війни і приховати факт, що режим кидає напризволяще тих, хто героїчно захищав його. Місця, де створили деякі з тих центрів, відомі. Один із них містився в північній частині Ладозького озера, в Карелії, на острові Валаам, відрізаному від континенту кригою майже дев’ять місяців на рік. Можна лише уявити собі, що відбувалося в таких місцях...

Протягом принаймні двох поколінь у родинних спогадах був присутній воєнний травматизм. Літні люди повторювали, наче мантру: «Не дай, Боже, війни!» Щоб уникнути війни, вони були ладні терпіти дуже суворе життя. Але комуністичний режим мало переймався тими стражданнями. Офіційні вшанування обмежувалися вихвалянням заслуг військових командирів і виняткових героїв, не звертаючи уваги на звичайних героїв. Мабуть, саме з цієї причини зародився рух 9 травня. Щороку в День Перемоги родини жертв почали збиратися задля вшанування своїх рідних, які воювали на війні.

Народження «Безсмертного полку»

Цей феномен зародився в одній школі в Новосибірську. 1965 року учні вирішили вийти на парад із портретами ветеранів; це був спонтанний рух, що не мав підтримки з боку місцевої влади, бо ж не було приписів зверху. Дві інші десь такі самі ініціативи з’явилися під час перебудови: в Липецькій області та Солікамську. Але тільки починаючи з 2007 року, за Путіна, ця ідея справді втілилася в життя. Цього року в Тюмені, місті нафтовиків, Геннадій Іванов, голова обласної ради