Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

адміністрації щодо складання нового козацького реєстру. Якраз під час скликаної білоцерківським полковником Михайлом Громикою, якого було відряджено з цією метою до Корсуня, полкової ради, яка мала дати добро на виключення з компуту «зайвих» козаків, скинутий перед тим Хмельницьким з полковництва Лук'ян Мозиря закликав розправитися з «гетьманськими посіпаками». Його заклик отримав миттєву реакцію товариства: Михайла Громику козаки розтерзали, викинувши його бездиханне тіло в річку, а наказного корсунського полковника було люто побито. Не цілими пішли з ради й інші прибічники гетьмана. На полковництво було повернуто Мозирю, а до Чигирина вислано суворе попередження припинити виписувати заслужених козаків з реєстру. Виступ корсунських козаків підтримало й товариство сусіднього Білоцерківського полку.

Невідомо, як події розвивалися б далі, якби гетьман не почав діяти рішуче й жорстко. До Корсуня було відправлено з військами генерального осавула Демка Лисівця, котрий заарештував полковника Мозирю та за вироком воєнного суду стратив. Тим часом призначеному на його місце полковником Кілдеєву було доручено виявляти всіх, хто допомагав Мозирі чи навіть співчував його діям, та кожного такого засуджувати на смерть — «для прикладу». Слідом за Корсунем гетьманську владу було поновлено й в Білоцерківському полку. Готові долучитися до антигетьманських виступів інші правобережні полковники — кальницький Іван Богун та паволоцький Адам Хмелецький — були змушені втихомирити запал своїх прибічників.

Тим часом уже з початку січня 1652 р. шляхта починає масово повертатися на терени Брацлавщини та за допомогою коронних жовнірів прагне повернути своїх підданих у стан покори й виконання «„звикли“ служб і повинностей», у тому числі й змусити до виконання ненависної панщини. Неабияк електризувало ситуацію в Україні й перебування на Брацлавщині великої кількості жовнірів, котрі вимагали на свій постій у місцевого населення все нових і нових стацій. Зрозуміло, це ще більше виснажувало й так доволі розорений війною люд, фактично зводило його до злидарського стану. Вельми показовим у цьому контексті є те, що навіть польний коронний гетьман Мартин Калиновський і той був змушений визнати, що в брацлавських «холопів уже й нічого взяти».

Не маючи сил більше терпіти жовнірських насильств і не бажаючи повертатися в підданський стан до своїх попередніх власників, що прямо-таки палали жадобою негайного соціального реваншу, населення Брацлавщини почало масово покидати свої обжиті помешкання та перебиратися до сусіднього Молдавського князівства. Водночас на подільському Подністров'ї великого розмаху набуває рух опришків, що ніс у собі чітке антисоціальне спрямування. Опришки нападали на шляхетські маєтності, займалися грабежами на шляхах і переправах та навіть захоплювали окремі міста й містечка.

Й ось саме під такий різноголосий акомпанемент суспільних настроїв на Правобережжі з кінця січня 1652 р. коронні хоругви починають переправлятися на Лівобережжя Дніпра — терени, де селяни й поспільство вже встигли навіть і забути, що таке підданська повинність. На Лівобережжі козацькі позиції виглядали значно міцнішими, аніж на Правобережжі, отож тут спротив реалізації білоцерківських постанов носить значно організованіший характер, його очолюють визнані козацькі лідери, козацькі старшини, що посідають (або ще нещодавно посідали) горішні позиції в полкових структурах Війська Запорозького. Так, на Чернігово-Сіверщині рух невдоволених угодою 1651 р. очолює колишній чернігівський полковник Степан Подобайло (власне, старшина незадовго до того й був позбавлений гетьманом Хмельницьким полковницького пернача, що виступав проти реалізації Білоцерківського договору). Значними силами повстанців диспонували й інші старшини — Півторакожух, Дедюля, Чорнелихо, Сахно.

На теренах Прилуцького полку (що формально, згідно з умовами Білоцерківської угоди, підлягав розформуванню) козаки не стерпіли жовнірських насильств, атакували й розбили одну з коронних хоругв. На Миргородщині антигетьманську фронду очолив місцевий полковник Матвій Гладкий. За інформацією сосницького старости, Гладкий проголосив себе гетьманом і закликав козаків, котрі не потрапили до нового реєстру, не впадати у відчай, а готуватися до нової війни «проти ляхов і Литви». Дії Матвія Гладкого активно підтримував «колишній прилуцький полковник» Семен Герасимович («Семко Іченський»).

За таких умов десь у 20-х числах квітня Богдан скликає козацьку старшину на раду до Корсуня. На ній вірний гетьману полковник Филон Джеджалій накинувся зі звинуваченнями на полковника Гладкого, що той «й інші сотники його хочуть гетьмана звести зі світу і з поляками війну почати». Аналогічні звинувачення були висунуті й проти полковника Герасимова та цілого ряду сотників. Усім їм за присудом старшинського суду було винесено смертний вирок, який до виконання було приведено вже на початку травня 1652 р. Трохи раніше «на горло» скарали й паволоцького полковника Адама Хмелецького.

Годі говорити, що козацька Україна від таких дій Хмельницького оціпеніла. І коли Богдан викликав до Чигирина «на розмову» наказного полковника миргородського, той навідріз відмовився виконувати наказ свого регіментаря, прямо мотивуючи свою відмову боязню стати наступною жертвою гетьманського гніву: «Ти нас усіх по одному чоловіку всіх повбиваєш! Коли покличеш на раду всіх козаків, тоді й я разом з козаками приїду, а сам один не поїду!»

Кривавий козацький батіг у битві під Батогом.

Жорстока проза «романтичного походу» коронної шляхти

Проте в дійсності Хмельницький, приспавши своїми екзекуціями пильність коронної влади (один зі шляхтичів так образно охарактеризував поведінку Богдана навесні 1652 р.: «Хмельницький мовчить, як вовк у ямі лежить»), розпочав підготовку до збройного виступу проти умов білоцерківського приниження Війська Запорозького. Як привід до мобілізації було використано підготовку до походу — не то в межі Російської держави, не то супроти придунайських васалів турецького султана. Обидва напрямки цілком влаштовували офіційну Варшаву. Отож державні мужі Речі Посполитої, помітивши підозріле бродіння в козацькій Україні, на сполох забили не відразу. Коли ж загроза безпеці Речі Посполитої стала очевидною, часу виправляти допущені помилки залишилося небагато. Адже Хмельницький, зібравши під своєю булавою найбільш боєздатні полки, стрімко рушив з ними на Брацлавщину. Війна, на яку так нетерпляче чекало козацтво впродовж останніх півроку, стала реальністю.

Щойно перед тим сейм 1652 р. не зумів ратифікувати Білоцерківську угоду. Такий розвиток подій розв'язував Хмельницькому руки в справі її денонсації. Але Хмельницький вирішив діяти дуже тонко: не бажаючи власним виступом рвати мир з Річчю Посполитою, він обрав мішенню для козацької атаки Молдавське князівство. Формальним приводом для виступу могла бути відмова молдавського господаря Василя Лупу виконати обіцяне роком раніше та видати свою доньку Розанду за гетьманового сина Тимоша. Насправді ж, Лупу впродовж усіх цих останніх років війни Війська Запорозького з Річчю Посполитою за свої права й вольності виступав не лише союзником польського короля, а й своєрідним його агентом впливу на Близькому Сході, у владних ешелонах Оттоманської Порти. Крім того, дослідники наголошують на тому, що Лупу, по суті, шпигував за