Читати книгу - "Найкраще в мені"

її житті час, коли вона ледве терпіла Гарві й мріяла з ним розлучитися. І якби Аманда поцікавилася, то дізналася б про це, а ще Евелін нагадала би їй, що не завжди ліпше там, де нас нема. Молодше покоління просто не розуміло, що найліпше там, де для цього докладають зусиль, а це означало, що й Аманді, й Френкові слід було закасати рукави, якщо вони справді хочуть змінити щось на краще. Та Аманда не цікавилася.

І дуже шкода, бо Евелін ясно бачила, як Аманда сама розхитує й без того хиткі стосунки — і брехня була одним з проявів такої поведінки. Бо як Аманда брехала матері, то неважко було здогадатися, що й Френкові вона може брехати з тим самим успіхом. А коли один раз збрешеш, то хіба зупинишся? Евелін не була впевнена, однак Аманда явно заплуталася, а коли люди не розуміють, що роблять, вони можуть наламати дров. А це означало, що тепер їй треба виявити особливу пильність, сподобається це Аманді чи ні.

* * *

Довсон повернувся.

Тед Коул стояв на порозі хижі з сигаретою в зубах й тупо витріщався на м’ясні дерева — так він завжди звав їх, коли хлопці поверталися з полювання. На нижніх гілках висіла пара оленячих туш — навколо них і по них, випатраних і оббілованих, дзижчали й повзали мухи, і виволочені в багні оленячі тельбухи звисали до самої землі.

Напіврозкладені туші злегка погойдувалися від ранкового бризу, і Тед ще раз глибоко затягнувся. Він бачив Довсона, він знав, що Ейбі його теж бачив. Та Ейбі збрехав йому, і це вибісило його майже так само, як зухвала поява Довсона просто посеред міста.

Він почав втомлюватися від Ейбі, свого братка. Йому набридло, що ним попихають, що сімейні гроші йдуть чортзна-куди. Близьким був час, коли старий Ейбі міг випадково опинитися на цівці Тедового «Ґлока». Надто вже часто його любий братик плутав береги. Той пацан з різаком ледве його не зарізав — а ще пару років тому такого й уявити собі ніхто не міг. Якби Тед був там, цього не сталося б, та Ейбі не розповів йому про свої плани, і це був ще один знак на користь того, що Ейбі втрачає пильність. Та нова дівка зовсім мізки йому задурила — Кенді, чи Кемі, чи як там її в біса звати. Так, писок в неї нічого, та й тіло нічогеньке, і Тед би залюбки й собі дослідив, що вона там має і вміє, та вона була жінкою, а з жінками в них правила прості: хочеш від баби щось — то візьми, а як вона сердиться чи костричиться, то провчи, щоб знала своє місце. Може, доведеться так вчинити й пару раз, та згодом усі жінки попускаються. Здається, Ейбі про це забув.

І брехав же ж, брехав просто в лице. Тед жбурнув недобитого беника надвір, розмірковуючи про те, що пора вивести Ейбі на чисту воду, а ліпше — у кращий світ. Та починати треба з початку: Довсон має померти. Він так довго чекав на це. Через Довсона він мав потороченого носа, через Довсона йому заціплювали щелепи дротом, через Довсона той пацан глузував з нього так, що Тед йому цього не спустив, і дев’ять років його життя пішли псові під хвіст. Ніхто ще не срав йому в кашу, щоби так просто утекти. Ніхто. І ніхто не буде — ні Довсон, ні Ейбі. Ніхто. До того ж: як же довго він чекав.

Тед розвернувся і пішов усередину. Хатина була збудована наприкінці дев’яностих, і єдина лампа, що звисала зі стелі, майже не давала світла. Тіна, його трирічна мала, сиділа на подертому дивані перед телевізором й дивилася якийсь диснеївський мультик. Елла пройшла повз неї зовсім мовчки. У кухні на плитці було видно величезну пательню, вкриту товстим шаром нагорілої кіптяви й смальцю. Елла походила й повернулася до немовляти, що сиділо в кухні на високому стільці, верещало й розмазувало по обличчю щось жовте й бридке. Еллі було двадцять — вузькі стегна, ріденьке каштанове волосся, бризки ластовиння по вилицях. Її сукня ніяк не приховувала великого живота: тільки сім місяців, а вона вже втомлена. Вона завжди втомлена.

Він згріб зі столу ключі, і вона обізвалася:

— Десь ідеш?

— Не твоя срана справа, — відрізав він. Коли Елла відвернулася, він погладив немовля по голові й пішов до спальні. Там дістав з-під подушки

«Ґлока», запхав його під ремінь й відчув таке полегшення й радість, наче в житті нарешті усе стало на місце.

Час із дечим порішити раз і назавжди.

7

Коли Довсон повернувся з пробіжки, кілька інших гостей готелю вже пили каву у вітальні й гортали безкоштовні примірники USA Today [9]. З кухні пахло яєчнею й беконом, коли він піднімався сходами до своєї кімнати. Після душу він вдягся у джинси, сорочку на короткий рукав, а тоді пішов донизу снідати.

Коли він сів до столу, решта пожильців уже встигли поснідати, тож їв він на самоті. Незважаючи на пробіжку, він був не дуже голодний, проте власниця — жіночка років шістдесяти на ім’я Еліс Рассел, яка перебралася до Орієнтала на пенсію вісім років тому, — наклала йому на тарілку купу всього, й він відчув, що засмутить її, якщо все це не з’їсть: вона була такою собі бабусечкою — від зав’язок фартуха до подолу картатого домашнього плаття.

Доки він їв, Еліс пояснила, що, як і багато хто, вони з чоловіком перебралися на пенсії до Орієнтала задля вітрильництва. Однак чоловікові стало нудно, тож пару років тому вони придбали цей готель. Несподіваним було її звертання до нього — «містер Коул» — бо в ньому не чулося аніскілечки упізнавання навіть після того, як він завважив, що тут народився й виріс. Вона, очевидно, не влилася в місцеве життя.

Його родичі досі мешкали тут. Він бачив Ейбі коло крамниці і, добігши до рогу, звернув у вузенький провулок, щоб якнайшвидше повернутися до готелю, не виходячи на головну вулицю. Проблем з родичами йому зараз бажалося якнайменше, особливо з Тедом і Ейбі, хоча його не полишало відчуття, що не всі питання було вирішено.

Тим часом у нього тепер були справи. Доївши сніданок, він узяв букет, котрий замовив, перебуваючи в Луїзіані з доставкою до готелю, а тоді сів у орендоване авто. Їдучи, він уважно придивлявся до дзеркала заднього огляду, щоби переконатися, що ніхто за