Читати книгу - "Найкраще в мені"

— Про це ми вже говорили, — відповіла Аманда, не маючи сил приховувати роздратування. — Френк працює, діти в школі, та це не означає, що я не можу приїхати. Іноді, знаєш, доньки так чинять. Навідують матерів.

— А буває, що й зовсім не навідують. І ось це усіх дивує найбільше, якщо хочеш знати.

— Ти це про що? — зіщулилася Аманда.

— Про те, що ти приїздиш до Орієнтала, коли знаєш, що мене тут нема. І що ти зупиняєшся в моєму домі, навіть не попередивши, — Евелін уже не приховувала агресії й продовжила: — Гадала, я не здогадаюся? Як-от коли я поїхала в круїз минулого року? Чи коли я навідувала сестру в Чарльстоні позаминулого року? Це маленьке містечко, Амандо. Люди тебе бачили. Мої друзі тебе бачили. І я не розумію, як ти могла сподіватися, що я ні про що не довідаюся.

— Мамо…

— Не треба, — зупинила її Евелін, піднявши ідеально наманікюреного пальця. — Я добре знаю, чому ти приїздила. Може, я стара, та це не означає, що недоумкувата. Чого б іще ти приїздила на цей похорон? Звісно, раніше ти приїздила, щоб з ним бачитися. І так само ти чинила, коли відбріхувалася про магазини, я права? Чи коли казала, що їдеш із подругою на пляж? Увесь час мені брехала.

Аманда знітилася й нічого не відповіла. Та й що тут скажеш. Мати зітхнула, порушивши мовчанку, а тоді продовжила, але тепер без надриву в голосі:

— Знаєш, що? Я через тебе, Амандо, теж брехала, і тепер втомилася тримати правду в собі. Але я все-таки твоя мати, і ми могли би поговорити.

— Так, мамо, — в цей момент Аманда почула у власному голосі відголосок себе у підлітковому віці і зненавиділа себе за це.

— З дітьми усе добре? З ними немає якихось проблем, про які мені слід було би знати?

— Ні, з дітьми все чудово.

— Із Френком щось не так?

Аманда повернула чашку ручкою від себе.

— Хочеш про це поговорити? — запитала Евелін.

— Ні, — Аманда намагалася говорити спокійно.

— Я можу чимось допомогти?

— Ні.

— Що з тобою, Амандо?

З якоїсь причини це питання нагадало їй про Довсона, і на якусь мить вона подумки повернулася до Такової кухні, де розкошувала у Довсоновій увазі до себе. І тоді зрозуміла, що не хоче нічого, окрім як побачити його ще раз, і чхати на наслідки.

— Я не знаю, — зрештою пробурмотіла вона. — Я би рада пояснити, та не можу.

* * *

Коли Аманда пішла в душ, Евелін Кольє вийшла на ґанок помилуватися тим, як над рікою стелиться туман. Зазвичай ця частина дня подобалася їй найбільше — і так було завжди, з самого дитинства. Тоді вона не жила на річці. Мешкала коло млина, що належав її батькові, та на вихідних прогулювалась до мосту, де іноді просиджувала по декілька годин, спостерігаючи за тим, як імла тане в променях сонця. Гарві знав, що вона мріяла жити на річці, і саме тому придбав будинок уже після того, як вони одружилися. Звісно, він купив його в батька за копійки — у ті часи в Кольє було багато нерухомості — тож по статках молодої сім’ї це вдарило не сильно, хоч це й не мало великого значення. Важливо було те, що йому не все одно, і їй дуже не вистачало його зараз — хоч би й через Аманду та її таємниці. Ну як, як можна було здогадатися, що коїться в її голові? Хоча Аманда завше була загадкою, навіть у дитинстві. Вона мала власний погляд на речі, й відтоді як зробила перші кроки, була непіддатливою, наче пожолоблені двері вологого літнього дня. Коли їй говорили бути поряд, Аманда десь загулювала при першій же нагоді, коли їй говорили вдягти щось симпатичне, вона збігала сходами в чомусь давно зношеному й непридатному для виходу в люди. Коли вона була малою, то ще можна було якось контролювати її й втримувати на правильному шляху: вона ж належала до родини Кольє, і очікування щодо неї були високими. Та коли вона стала підлітком, у неї наче чорти вселилися. Спочатку цей Довсон Коул — Коул! — а тоді ці побрехеньки, нічні втечі крізь вікно, жахливий настрій, зухвалі відповіді на будь-які материні зауваження. Від такого напруження Евелін почала сивіти, і — хоч Аманда цього не розуміла — якби не постійна наявність бурбону в буфеті, вона б тих років могла й не пережити.

Коли вдалося розлучити Аманду з тим Коулом і відправити її до коледжу, життя покращилось. Почалися гарні роки без хвилювань, а потім і онуки з’явилися — звісно, це була велика радість. Шкода маленьку, зовсім ще немовля, така гарненька була дитинка, та Господь ніколи не дає життя за просто так. Вона все розуміла — в неї й самої був викидень за пару років до того, як Аманда народилася. І вона була рада, що Аманда змогла зібрати себе докупи, хоч і не одразу — Боже, як сім’я тоді потребувала її — та ще й спромоглася знайти собі ту роботу в благодійництві. Евелін би на її місці, звісно, обрала щось менш нервове — може, якусь дитячу спортивну лігу, абощо — та лікарня Університету Дюка була цілком поважним закладом, і вона не соромилася розповідати друзям про збори коштів, які добровільно очолювала Аманда.

Останнім часом їй здавалося, що Аманда знов деградувала до тих підліткових дурощів — брехала про все як дихала! Ох, звісно, близькі вони з нею ніколи не були, і вона давно вже змирилася з фактом, що ніколи й не будуть. Усі ці легенди про те, що доньки й матері обов’язково мають бути найліпшими друзями, — повна нісенітниця, але дружба повсякчас є менш важливою за сім’ю, бо друзі приходять і йдуть, а сім’я — це назавжди. Ні, вони не довірятися одне одній, а коли довірялися, то радше скаржилися, а скарги — пусте гаяння часу. Життя непроста штука, так завжди було і завжди буде — інакше не буває, то який сенс жалітися? Ти або робиш щось, або не робиш, а тоді живеш із вибором, який зробив.

Не треба бути таким уже розумним, аби помітити, що в Аманди з Френком проблеми. Френка вона останнім часом майже не бачила, бо Аманда приїздила сама, і якось згадувала про надмірну любов Френка до пива. Тут треба сказати, що Амандин батько й собі полюбляв випити бурбончику і що нема у світі подружжів без проблем. Був у