Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

і старому Феро, який захищав Конде, бути героями, як і Меньє, що відстоював Майнца. А всі інші зраджують. Дарвіль зраджує в Е-ла-Шапель, Мутон зраджує в Брюсселі, Валенс зраджує в Бреда, Нейлі в Лімбургу, Міранда в Майстріху. Стенгель — зрадник, Лану — зрадник, Лігоньє — зрадник, Мену — зрадник, Дільйон — зрадник, всі вони — мізерні прибічники Дюмур’є. Потрібні ще приклади? Маневри де-Кюстіна здаються мені непевними. Я підозріваю, що він заради вигоди хоче здобути Франкфурт, а не Кобленц для користі справи. Франкфурт може заплатити чотири мільйони воєнної контрибуції, це так. Але що це значить порівняно із знищенням гнізда емігрантів? Це зрада, кажу я вам. 13 червня помер Меньє. І от Клебер лишився сам. А тимчасом Брауншвейг зростає і посувається. Він підіймає німецький прапор над усіма французькими містами, які здобуває. Маркграф Бранденбурзький стає нині властителем Європи. Він захоплює наші провінції і, побачите, забере й Бельгію. Виходить, ми стараємось для Берліна. Якщо так буде далі і ми не наведемо там ладу, то й Французька революція піде на користь Потсдама. Єдиним її результатом буде збільшення маленької держави Фрідріха II, отже, ми гільйотинували короля Франції для короля Пруссії.

І Дантон, страшний Дантон вибухнув сміхом.

Сміх Дантона викликав у Марата посмішку.

— Кожен з вас має свого коника. Ви, Дантон, — Пруссію, а ви, Робесп’єр, — Вандею. Я теж висловлю свою думку. Ви не бачите справжньої небезпеки. А вона ось: кафе й шинки. Кафе Шуазель — якобінське, кафе Патен — роялістське, кафе Побачень нападає на Національну гвардію[60], кафе Порт-Сен-Мартен її захищає, кафе Регентства проти Бріссо[61], кафе Корацца — за нього, кафе Прокоп присягається ім’ям Дідро, кафе Французького театру присягається Вольтером, в Ротонді рвуть асигнації, в кафе Сен-Марсо лютують, в кафе Манурі сперечаються про борошно, в кафе Фуа — лаються і б’ються, у Перрона дзижчать фінансові трутні. Ось що насправді небезпечно.

Дантон уже не сміявся. А Марат не переставав усміхатися. Посмішка карлика страшніша за сміх гіганта.

— Ви кепкуєте з нас, Марат? — буркнув Дантон.

У Марата затіпалося стегно, — про це нервове тіпання всі знали. Він спохмурнів.

— А! Пізнаю вас, громадянине Дантон. Це ви назвали мене при всьому Конвенті «якимсь Маратом». Слухайте. Я прощаю вам. Ми переживаємо безглуздий момент. Ах, то я кепкую? Справді, що я за людина? Я викрив Шазо, я викрив Петіона[62], я викрив Керсена, я викрив Моретона, я викрив Дюфріш-Валазе, я викрив Лігоньє, я викрив Мені, я викрив Банвіля, я викрив Жансоне, я викрив Бірона, я викрив Лідона й Шамбона. І хіба я помилився? Я відчуваю зраду в зрадникові, і я вважаю за корисне викривати злочинця до того, як він вчинить злочин. Я звик говорити напередодні те, що ви скажете тільки завтра. Я той, хто запропонував Зборам докладний проект карного законодавства. Що я зробив до цього часу? Я добився навчання секцій, щоб вони краще служили революції. Я примусив зняти печатки з тридцяти двох папок, де лежали таємні документи. Я зажадав повернення діамантів, відданих Роланові. Я довів, що бріссотинці видали Комітетові громадської безпеки[63] незаповнені мандати на арешти. Я вказав на пропуски в доповіді Ленде про злочини Капета. Я голосував за страту тирана і вимагав виконання вироку протягом двадцяти чотирьох годин. Я захистив батальйони Моконсейльський і Республіканський. Я не допустив читання листа Нарбона і Малуе. Я подав пропозицію про поранених солдатів. Я домігся скасування Комісії шести. Я перший відчув у поразці під Монсо зраду Дюмур’є. Я домагався, щоб сто тисяч родичів емігрантів були взяті заложниками за наших комісарів, виданих ворогові. Я запропонував оголосити зрадником кожного депутата, який вийде за заставу. Я викрив роланівську змову, що спричинила заколоти в Марселі. Я добився, щоб була призначена нагорода за голову сина Егаліте. Я захищав Бушотта. Я зажадав відкритого голосування, щоб прогнати Інара. Я провів декрет про заслуги парижан перед революцією. За все це Луве прозвав мене блазнем, Фіністер вимагає виключити мене з депутатів, місто Ам’єн хоче, щоб на мене наділи намордник, Корбург — щоб мене заарештували, а Лекуант-Пюїраво пропонує Конвентові оголосити мене божевільним. Навіщо ж ви, громадянине Дантон, покликали мене на вашу таємну нараду, як не для того, щоб вислухати мою думку? Хіба я просив мене кликати? Зовсім ні. Я не маю ніякої охоти до відвертих розмов з такими контрреволюціонерами, як ви й Робесп’єр. Зрештою, як я й передбачав, ні ви, ні Робесп’єр не зрозуміли мене. То які ж ви державні діячі? Вас, виходить, треба вчити політики з азбуки, вам треба ставити всі крапки над і. Я хотів ось що сказати: ви обидва помиляєтеся. Небезпека не в Лондоні, як гадає Робесп’єр, і не в Берліні, як гадає Дантон. Вона в Парижі. Ця небезпека в тому, що нема єдності, що кожен, починаючи з вас двох, вважає за своє право тягти в свій бік. Небезпека в плутанині умів, в анархії волі…

— Анархія! — перебив його мову Дантон. — Від кого ж, як не від вас, іде анархія?

Марат продовжував говорити.

— Робесп’єр, Дантон, небезпека в цій безлічі кафе, в цій безлічі картярських домів, в цій безлічі клубів. Клуб Чорних, клуб Федералістів, Дамський клуб, клуб Безсторонніх, заснований ще Клермон Тоннером, що був у 1790 році монархічним клубом; соціальний гурток, вигаданий священиком Клодом Фуше, клуб Шерстяних ковпаків, заснований журналістом Прюдомом, не кажучи вже про ваш клуб Якобінців, Робесп’єр, і ваш клуб Кордельєрів[64], Дантон. Небезпека в голоді, через який носильник Блек почепив на ліхтар біля ратуші Франсуа Дені пекаря з базару Палю; небезпека в суді, який повісив Блека за те, що той повісив пекаря Дені. Небезпека в паперових грошах, вартість яких все падає. На вулиці Тампль хтось упустив стофранкову асигнацію, і якийсь прохожий, простолюдин, сказав: «Не варто й нахилятися за нею». Перекупники грошей і спекулянти — ось де небезпека. Що з того, що на ратуші піднято чорний прапор? Ви заарештували барона де-Тренка, та цього мало. Скрутіть в’язи цьому старому тюремному інтриганові. Ви гадаєте, що вийшли із скрутного становища, бо голова Конвенту за громадянські доблесті поклав вінок на голову Лабертеша, який дістав сорок один удар шаблею при Жемаппі, і за це його оспівує Шеньє[65]. Комедія й фіглярство! А! Та ви не бачите Парижа! Ви шукаєте небезпеки далеко, коли вона тут, поряд! Для чого ж ваша поліція, Робесп’єр? Ви ж маєте своїх шпигунів Пайана — в Комуні, Коффінгаля — в Революційному трибуналі,