Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

А брат почав говорити безбарвно й монотонно — згадував вивчене колись напам’ять:

— Те, чого не зуміли здолати завойовники, зробила природа. Велика ріка раптом змінила своє річище й відступила від стін міста на два дні шляху на схід. Не можна було прожити без води в розпеченій пустелі. Довелось залишити виплекане тисячоліттями місце, і горда фортеця за кілька десятиліть перетворилась на скупчення безликих пагорбів піщаних сіро-жовтих відтінків… Буря гніву Господнього знищила країну Авілар…

— Що це? — тон Віланди був незадоволений, але сумний речитатив заспокоїв її.

— Уривок з літопису про загибель Авілара — «Довгі сутінки магів».

Дівчина довго мовчки розглядала його — ніби бачила вперше. Вітер стих, став майже помірним. Тепер лише величезна безформна купа каміння нагадувала про недавню трагедію.

— Я зберу людей, — сказав Коріель просто й буденно і помчав у степові простори. Його кінь красиво вигнув шию, радо перебираючи стрункими ногами.

Диводан постійно був поруч. Він не зрозумів ані слова з розмови на авіларському наріччі, але здогадався про її зміст і сам здивувався своїй несподіваній спостережливості. І коли Віланда звернула на нього увагу й байдуже кинула: «Ти тут…» — відповів, тихо, проте чітко вимовляючи кожне слово:

— Хтось повинен бути поблизу… — і подумки додав: «У такі хвилини» — і, впіймавши вдячний погляд, помітив, що вона зрозуміла.

Недосвідчена, зовсім юна дівчина з розкуйовдженим волоссям і вологими очима. На ній немає того крижаного карбу відшумілих віків, що помітний у кожному русі її гордовитого брата.

Подумки назвав її не чаклункою, а дівчиною. Дивно. Схопив уздечку ближче до гриви і легенько вдарив коня по шиї — рушив навздогін Віланді, замріяно поглядаючи на мерехтіння діамантових разків, що легко ковзали по шовковистій спині її коня.

Згадав Зорицю й уперше спокійно, без відчаю й роздратування подумав, що з Політком їй буде добре. Навіть і в такий страшний час, коли світ стає дибки. Політко — хлопець спокійний і розумний, надійний чоловік.

Вітер слабшав, зашелестіла під копитами вигоріла від жагучих степових променів ковила, почувся звичний запах диму. Від бадьорого життєрадісного вогнища.

Фортеці розсипалися, а вітри, сонце, трави — залишилися. Як і вічний щем невиразної надії. Надії на що?

25

Коли вітер безодні підхопив звільнену від тіла Огнеславу…

…Вона не відразу зрозуміла, що сталося. Торжество коханих очей навпроти — і раптом холодна порожнеча, чорне тло космосу зі срібними прикрасами зірок. Ще відчувала силу й тепло його рук, а в голові вже паморочилося від крутого спуску крізь вир райдужного мерехтіння.

Незбагненним калейдоскопом прошелестіли повз неї невідомі царства й планети, народи й епохи — все таке скороминуще й ефемерне порівняно з вічністю. Тільки наприкінці повільніше пропливли, даючи хоч трохи розгледіти себе, нічні втаємничені лани, повні лагідного шепотіння лісочки й нечисленні миготливі вогники поселень.

У передранковій застиглості стогнали вві сні переповнені мешканцями величезні будинки, втомлено зітхали бетонні балки, а двері й підлоги лише зрідка порипували — стиха, майже нечутно.

Усе довкілля пронизували напружені нерви електричних дротів, небезпечних живих та лячно нелюдських.

Огнеслава не зачепила жодного з них, блискавично шурхнула крізь кватирку — ззаду загрозливо загарчав холодильник — і потрапила в мозок жінки, що лежала на канапі під легкою ковдрою. Зіщулилась у затишному куточку сплячої свідомості. Розслабилася, вмостилась — зручно, вільно — назавжди.

Тепер це і її тіло.

Надовго. До самої смерті.

Спробувала увійти в думки хазяйки, в її свідомість.

Вдалося.

Зараз їй нічого не снилося, але уривки вражень, спостережень і досвіду тихо коливались поруч, готові спалахнути в пам’яті будь-якої миті.

Злегка ворухнулась — обережно, не прокидаючись, — відчула тіло. Спочатку воно здалося їй занадто великим, проте швидко призвичаїлась, розсудливіше оцінила розміри — звичайні, нормальні.

О, звідкіля це дивне слово — «нормальні»?

Її.

Вони розмовляють інакше.

Обережно понишпорила в пам’яті. Скільки тут усякої всячини! Шукала найголовніше…

Її звуть Софією…

Софія… Красиве ім’я.

Виринули з напівзабутих закутків мозку спогади про дитинство — напрочуд схоже! — давні думки, сподівання — такі зрозумілі! — але їх затемнювали безпросвітні відчай та безнадія теперішнього. Нещасна, залякана, вкрай виснажена постійними конфліктами, ця безпорадна жінка боялася і жити, й померти. Розуміла, що не живе, а лише існує — і не мала сили, волі, відваги боротись.

Цікаве визначення — існування. Снувати. Животіти. Скніти. Деякі слова, що незчислимими низками гніздилися в комірках пам’яті Софії, дивовижно нагадували приємну мову орачів, інші були схожі на різкуваті вислови степовиків, і лише від небагатьох віяло ароматом вишуканих понять чудової країни Авілар.

Де зараз той, для кого ця мова завжди була рідною?

Саме цієї миті він теж згадав про неї. І злякався, бо потрапив у темне провалля, з якого неможливо — ні, не годиться так думати! — з якого дуже важко вибратись.

Порпаючись у клаптях уривчастої пам’яті, намагався збагнути закони пекла, що в нього потрапив. Викривлені, беззмістовні, примітивні — варварські, як не глянь.

Нескінченне, буденне, звичне отруєння, руйнування себе… Повільне, але безперестанне звуження свідомості, непереборний потяг до спиртного, яке називав ліками, — душа, придавлена отруєним тілом. Вкрай безвідповідальна, скерована єдиним бажанням — будь-якою ціною розслабитись, забутись, не думати. І — вічний тоскний страх, поступова втрата зв’язків не тільки з тими, хто поруч, але навіть із залишками власної свідомості…

Нестерпно: руки тремтять, калатає серце, голову стискає залізним обручем. А вони не дають ліків! Що за нелюди?!

У цій каламуті Вельф, який завжди вважав себе сильним і розумним, не міг дати собі ради.

А що зараз відбувається з Огнасею? Тендітна й самотня у незнайомому, ворожому, жахливому світі. А допомогти…

Спочатку потрібно виборсатися самому. Вкрай необхідно. Якнайшвидше. Понад усе.

Раптом зблиснуло осяяння: викривлений не світ, а уявлення про нього саме цієї людини, в свідомість якої йому судилося вжитись. Цей здогад трохи заспокоїв і надав сили нарешті зосередитись. У гарненьку місцинку запхав його милий та добросердий Тровік! Однак нема чого ремствувати, він не людина і, можливо, навіть неспроможний зловтішатися.

До ранку, перебираючи крихкі уламки пам’яті, Вельф шукав спосіб знайти зв’язки зі світом усупереч бажанням господаря тіла й вирішив, що це може бути тільки мова: оволодіти словниковим запасом цього бовдура та обережно, поступово, майже навпомацки, а дедалі частіше діяти самому. Підкорити слабку волю буде неважко.

Отже, прокидайся, чоловіче, тепер ти в світі не сам!

— О-о-о! Що це? Що? — Усе