Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Радянський партизанський рух (1941—1944 рр.)

Компартійні органи радянської України діяли в тісному контакті зі структурами НКВС-НКДБ, які мали виконували основну технічну роботу з організації боротьби на окупованій території. Уже 5 липня 1941 р. було створено Особливу групу при НКВС СРСР. Керівником групи був призначений П. Судоплатов — відомий радянський розвідник і терорист, організатор убивств Є. Коновальця й Л. Троцького. Після низки реорганізацій Особлива група була перетворена на самостійне 4-те (так зване партизанське) управління НКВС СРСР. З 14 квітня 1943 р., коли з НКВС було виділено народний комісаріат держбезпеки, 4-те управління було включене до складу НКДБ СРСР.

У прифронтових республіках та областях із цією ж метою 24 серпня 1941 р. були утворені 4-ті відділи НКВС-УНКВС з організації винищувальних батальйонів, партизанських загонів і диверсійних груп у тилу супротивника й керівництва їхньою бойовою й оперативною діяльністю. В Україні 4-те управління очолив заступник наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкач.

У практичну площину організація партизанських загонів перейшла на початку липня 1941 р. У зв’язку з різким погіршенням ситуації на фронті за дорученням ЦК КП(б)У заступник наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкач терміново розпочав формування партизанських полків та диверсійних груп із числа працівників органів внутрішніх справ.

Наприкінці серпня — початку вересня 1941 р. мірою просування німецьких військ на схід, до боротьби партизанськими методами мали переходити винищувальні батальйони Придніпров’я та Півдня України. Загалом у 10 східних та центральних областях УРСР станом на 15 серпня 1941 р. на базі винищувальних батальйонів було сформовано 66 партизанських загонів та 800 груп для допомоги партизанам чисельністю 14 390 осіб. У своїй переважній більшості ці формування виявилися небоєздатними.

Розгублена й деморалізована радянська партійна й державна бюрократія, з числа представників якої переважно формували партизанські загони в перші місяці війни, не лише виявилася неспроможною «очолити всенародну боротьбу» на окупованій території, як того вимагало вище радянське керівництво, але й здебільшого відмовлялася брати в ній участь. Формально партизанські загони формувалися на добровільній основі. Однак кожен із тих, кого залишали на окупованій території для участі в партизанській війні, розумів, що керівництво сприйме відмову як дезертирство.

Загалом станом на 1 березня 1942 р. різні радянські установи організували й залишили на окупованій території або перекинули через лінію фронту близько 2500 партизанських загонів і диверсійних груп загальною чисельністю понад 30 000 осіб. При цьому відомості про діяльність надійшли лише від 141 загону й групи.

У вересні-грудні 1941 р. основними осередками партизанської активності були лісисті північні райони Чернігівської, Сумської, Київської та Житомирської областей, лісовий масив південно-західніше від Черкас, болотиста місцевість у пониззі Дніпра, поблизу Нікополя, невеликі лісові масиви Полтавщини. Окремі партизанські формування діяли також у неглибокому тилу німецьких військ. До партизанських загонів у цей час приєднувалися переважно радянські військовослужбовці, які не змогли вирватися з оточення, а також представники місцевого «партійно-господарського активу».

Певне пожвавлення партизанського руху відбулося навесні 1942 р. Тоді на території України поширили свою діяльність партизанські формування, що дислокувалися в Брянських лісах. Серед них були й загони, що відійшли з України, — С. Ковпака (750 осіб), О. Сабурова (200 осіб), І. Боровика (110 осіб), С. Гнибіди (250 осіб), Л. Іванова (450 осіб).

У цей час були також сформовані перші партизанські з’єднання — групи партизанських загонів під єдиним керівництвом. Першим із них стало партизанське з’єднання на чолі з О. Сабуровим, сформоване 30 травня 1942 р. Пізніше, 28 липня 1942 р., у районі Рейментарівських лісів на Чернігівщині було створене з’єднання під командуванням О. Федорова. 22 серпня 1942 р. на базі Путивльського об’єднаного загону оформилося партизанське з’єднання Сумської області на чолі із С. Ковпаком. Практика формування партизанських з’єднань дозволяла значно підвищити боєздатність партизанських формувань і розширити коло доступних для виконання бойових завдань. За даними НКВС СРСР, на 1 травня 1942 р. в Україні діяло 37 партизанських загонів, у яких налічувалося 1918 учасників.

Важкі наслідки для розвитку радянського руху Опору в Україні мали поразки Червоної армії під час весняно-літньої кампанії 1942 р. Події на фронті породжували зневіру навіть серед активних прибічників радянської влади, позбавляючи їх стимулів до продовження боротьби. Фактично до кінця 1942 р. партизанський рух як явище існував лише у двох областях тодішньої УРСР: Сумській і Чернігівській.

Причини кризового стану радянського руху Опору на окупованій території були зумовлені, по-перше, політичною позицією більшості населення. У перші місяці війни в Україні знайшлося занадто мало людей, готових свідомо ризикувати своїм життям, захищаючи надзвичайно непопулярний комуністичний режим. Більшість українського населення або займала вичікувальну позицію, або демонструвала неприкриту ворожість до радянського режиму. По-друге, несприятливими для розгортання партизанської війни були також природні умови на більшості території України. Професійно діяли німецькі контррозвідувальні органи, яким досить легко вдавалося блокувати будь-які спроби радянського керівництва розвивати партизанський рух у тилу німецьких військ, використовуючи при цьому розгалужену агентурну мережу й спираючись або на активне сприяння, або на демонстративну байдужість більшості місцевого населення.

Перелом у розвитку партизанського руху в Україні відбувся наприкінці 1942 — початку 1943 рр., після поразки німецьких військ під Сталінградом. Передусім на кінець 1942 р. цілком очевидною стала марність сподівань на відміну новою владою колгоспів і повернення до одноосібного господарювання. Гостре невдоволення викликало також примусове рекрутування робочої сили. Молодь, яка переховувалася від насильницького вивезення до Німеччини, охоче поповнювала партизанські загони. Загалом окупаційному режиму знадобилося досить небагато часу, щоб переконати переважну більшість українського населення, що може існувати влада, гірша за радянську.

З кінця 1942 р. зусилля СРСР, спрямовані на дезорганізацію ворожого запілля, стали більш осмисленими. 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а 20 червня 1942 р. розпочав роботу Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив заступник НКВС УРСР Т. Строкач. Важливу роль у розвитку радянського партизанського руху відіграла нарада, яка відбулася в Москві наприкінці серпня — початку вересня 1942 р. в за участі Й. Сталіна та провідних партизанських ватажків Росії, Білорусії й України. За результатами наради було внесено корективи в управління партизанським рухом та вжито заходів для налагодження їх кадрового та матеріально-технічного забезпечення. В Україні виконання завдання з «перетворення партизанського руху на всенародний», сформульованого в наказі наркома оборони СРСР від 5 вересня 1942 р., вимагало поширення партизанського руху на нові