Читати книгу - "Грішна"

— Може, він лише почав, — тихо сказав Сліпер. — Може, це його перше вбивство.

Мора розвернулася до столу.

— Почнімо.

Сліпер і Кроу зав’язали свої маски, вона зняла з тіла простирадло. У ніс ударив різкий сморід гниття. Вона вчора взяла пробу скловидного тіла, і за результатами виходило, що жертва загинула приблизно за тридцять шість годин до того, як її знайшли. Тіло досі було заклякле, кінцівки було важко рухати. Попри те, що на місці злочину було не тепліше, ніж у морозильнику, воно почало розкладатися. За роботу взялися бактерії, руйнуючи білки, роздуваючи міжклітинний простір. Холод уповільнив ці процеси, але не зупинив.

Хоча Мора вже бачила це понівечене обличчя, його вигляд заново шокував її. Так само як і численні пошкодження шкіри, що під яскравим світлом виділялися темними, гнітючими виразками з проколами від зубів пацюків. На цьому спустошеному тлі вогнепальна рана була зовсім невиразною — маленький отвір з лівого боку грудної клітки. Кулі «глейзер» були розроблені з метою мінімізувати ризик рикошету, водночас завдаючи максимальної шкоди в самому тілі. Слідом за акуратним влучанням ішов вибух свинцевого шроту, що містився в мідній оболонці. Маленька рана не давала найменшого уявлення про те, що лишилося після неї всередині грудини.

— То що за гидота в неї на шкірі? — запитав Кроу.

Мора зосередилася на зонах, не пошкоджених щурячими зубами. Фіолетові виразки були розсипані по торсу й кінцівках, деякі з них взялися кіркою.

— Не знаю, що це, — визнала вона. — Схоже, щось системне, можливо, реакція на ліки. Може, прояви раку… — Помовчала трохи. — Або ж щось бактеріального походження.

— Тобто заразне? — перепитав Сліпер, ступаючи крок назад від столу.

— Тому я й запропонувала вдягнути маски.

Вона провела кінчиком пальця по ранці, вкритій кіркою, — з неї відпало кілька білих лусочок.

— Це трохи нагадує псоріаз. Але поширення неправильне. Псоріаз зазвичай вражає лікті й коліна.

— Хіба ж це не лікується? — спитав Кроу. — Я бачив рекламу по телебаченню. Псоріаз переможено.

— Це запалення, тож стероїдні креми мають допомагати. Обробка ультрафіолетом теж. Але гляньте на її зуби. Ця жінка не мала грошей на дорогі креми чи рахунки від лікарів. Якщо це псоріаз, вона, певно, роками зовсім не лікувалася.

«Що за жорстока хвороба, — подумала Мора, — особливо влітку». Навіть у найспечніші дні жінці, певно, доводилося носити довгі штани й рукави, щоб приховати ранки.

— Тобто наш злочинець не просто обирає жертву без зубів, — сказав Кроу. — Він ще й зрізає обличчя з такою шкірою.

— Псоріаз зазвичай не проявляється на обличчі.

— Думаєте, це важливо? Може, він відрізав тільки ті частини, де шкіра була чиста.

— Не знаю, — обрубала Мора. — Узагалі не розумію, як людина може таке робити.

Вона зосередилася на правій куксі. Крізь плоть блищала біла кістка. Голодні гризуни погризли відкриту рану, знищивши сліди ножа, але електронне сканування зрізу кістки могло допомогти з характеристиками леза. Вона підняла руку зі столу, щоб оглянути рану з нижнього боку, і побачила щось жовте.

— Йошима, передайте пінцет, будь ласка.

— Що там? — запитав Кроу.

— До краю рани пристало якесь волокно.

Йошима рухався так тихо, що пінцет наче магічним чином опинився в Мори в руці. Вона навела на куксу лупу, пінцетом дістала жовте волокно з кірки крові й сухої плоті, поклала на тацю.

Крізь лупу побачила товсту скручену нитку, пофарбовану в яскравий колір пера канарки.

— Щось з її одягу? — припустив Кроу.

— Волокно надто жорстке для вбрання.

— Тоді, може, килим?

— Жовтий килим? Не уявляю. — Вона опустила волокно в пакет для доказів, який Йошима вже тримав напоготові, й запитала: — На місці злочину не було нічого такого?

— Нічого жовтого, — сказав Кроу.

— Може, жовта мотузка? — спитала Мора. — Він міг зв’язати їй руки.

— І забрати її шматки? — Сліпер похитав головою. — Тоді цей хлопець на диво охайний.

Мора подивилася на тіло, маленьке, мов дитяче.

— Навряд чи він мусив її зв’язувати. Утримати її було б неважко.

Як просто це мало бути — забрати її життя. Руки надто тонкі, щоб довго опиратися нападникові, ноги надто короткі, щоб від нього втекти.

«Тебе вже так змучили, — подумала вона. — А тепер мій скальпель теж залишить сліди на твоєму тілі».

Мора працювала тихо й швидко, розтинаючи шкіру й м’язи. Причина смерті була не менш очевидна за шрапнель, що сяяла на рентгенівському знімку, і, нарешті розкривши грудну клітку й побачивши тугу перикардіальну сумку з крововиливами у легенях, вона не здивувалася.

«Глейзер» пробив грудну клітку й вибухнув, усіявши її смертельною шрапнеллю. Метал розірвав вени й артерії, пробив серце й легені. Кров натекла в сумку, що оточує серце, стиснула його так, що воно не могло розширитися, не могло качати кров. Тампонада перикарда.

Смерть прийшла досить скоро.

Задзижчав інтерком.

— Докторко Айлс?

Мора розвернулася до приладу.

— Так, Луїз?

— Детектив Ріццолі на першій лінії. Відповісте?

Мора стягнула рукавички й підійшла до телефона.

— Ріццолі?

— Привіт, док. Схоже, ви нам тут потрібні.

— Що сталося?

— Ми біля ставка. Знадобилося чимало часу, щоби пробити всю ту кригу.

— Уже закінчили прочісувати?

— Так. І дещо знайшли.

9

Вітер ганяв відкритим полем, шмагав пальто й вовняний шарф Мори, поки вона йшла від задніх воріт монастиря до похмурого натовпу копів, які чекали на неї біля краю ставка. Сніг вкрився кіркою льоду й потріскував під чоботами, наче цукрова полива.

Вона відчувала, як усі стежать за її ходою крізь поле: черниці — з-за воріт за спиною, поліція — в очікуванні попереду. Самотня фігура, що йде крізь білий світ, і у спокої цієї пообідньої години кожен звук здавався дивно посиленим, від хрускоту під чоботами до її власного дихання.

З-поміж людей вийшла Ріццолі, рушила їй назустріч.

— Дякую, що так швидко приїхали.

— То Ноні мала рацію щодо качок і ставка.

— Так. Відколи Камілла проводила тут чимало часу, не дивно, що вона подумала про ставок. Крига була ще тонка, намерзла, певно, в останні дні. — Ріццолі глянула на воду. — Пробили тільки з третьої спроби.

Ставок був маленький — плаский чорний овал, в якому влітку мали відбиватися білі хмари на синьому небі й птахи в ньому. З одного боку ріс очерет, нині схожий на крижані сталагміти. Сніг по периметру був утоптаний, його білизну псувала твань.

На березі лежало щось маленьке, накрите одноразовим простирадлом. Мора присіла поруч, і похмурий детектив Фрост зняв покрив, відкриваючи замулений згорток.

— Схоже, туди поклали каміння, — сказав він. — Тому він і лежав на самому дні. Ми ще не розгортали, вирішили зачекати на вас.

Мора