Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

Руалніра, здавалося, любили і шанували. Так і виходить: живеш та не знаєш, як про тебе згадають — рядком у крихкому сувої або безліччю товстелезних книжок; надмогильним каменем чи розкішним пам’ятником; щирою сльозою або байдужим поглядом…

Похоронна процесія розтяглася. Попереду несли порожню домовину, прикрашену квітами та стрічками, за нею йшли родичі та близькі. Пронизливо пищали дудки, в’яло озивалися барабани і жалісливо подавали голос струнні. Талігхіл простував бруківкою, ступаючи по чорних пелюстках, розсипаних тут згідно з традиціями.

Вони дісталися до Алеї володарів, коли небо над головами почало загрозливо темніти. Жерці, як і належало, піднесли до нього свої молитви (Руалнір шанував багатьох Богів, отож сьогодні звучали імена не лише Ув-Дайгрейса та Оаль-Зіїра), потім вхід до гробниці було розкорковано. Домовину внесли і встановили на кам’яному підвищенні, сполохавши пацюка. Хвостатий заховався у кутку та здивовано спостерігав за людьми: малі круглі очі блищали у світлі смолоскипів. Певно, пацюк сподівався від пуза побенкетувати після того, як двоногі підуть, але помилявся — домовина була порожня.

…Виголошено необхідні слова, зіграно прощальний гімн; церемонія скінчилася. Ще один правитель династії став історією.

Коли вийшли, надворі періщив дощ. Джергіл дбайливо простягнув Талігхілові накидку, але той різким порухом передав її одній з вельможних панн, котрі миттю вимокли і нагадували мокрих пав. До палацу Талігхіл рушив пішки. Вологі пелюстки розлізалися та липли до чобіт.

Iз цим покінчено. Після обіду — зведення на престол. Привселюдне. І привселюдне оголошення війни з Хуміндаром — для тих бовдурів, які ще не второпали, що Руалнір помер не від серцевого нападу.

Джергіл із Храрріпом одними поглядами розганяли натовп перед Пресвітлим, і він ішов, розбризкуючи калюжі. Зараз йому до запаморочення захотілось спати. Але до вечора знайти хоча б кілька годинок на відпочинок не вдасться. Та й пізніше… Що там? Чергове засідання?..

Процесія втяглася до палацу, і брама зачинилася, відсікаючи збентежений, майже німий натовп від вельмож та охоронців. Народ не розходився, бо вранці глашатаї оповістили про очікувані події державного значення. Звичайно, людей цікавило не гарне видовище, а новини. Невизначеність завжди лякає, особливо якщо у повітрі витає слово «війна».

У палаці все було готове для зведення на престол. Сам престол прикрасили двома чорними стрічками, котрі символізували траур за Руалніром, а над спинкою повісили вінок з червоних квітів. Тронну залу наповнили запахи ароматичних паличок та свіжість, яку приніс неочікуваний дощ. Вельможі скупчилися вздовж золотистої килимової доріжки, що вела від дверей до трону. Обабіч його стояли Тієліг та Вашук — верховні жерці Богів Війни та Мудрості.

Талігхіл зазирнув до тронної зали через шпарину в дверях і похмуро подивився на вартових. Ті шанобливо робили вигляд, наче не бачать того, що бачити не належить.

Жахливо хотілося спати і аж ніяк не йти до зали. Але він штовхнув двері та увійшов, — герольд уже розважливо проголошував ритуальні слова. Почалося.

Вельможі заворушилися, забрязкотіли парадними шаблями, відчуття свіжості миттєво зникло. Талігхіл подумки скривився; він завжди намагався й надалі намагатиметься уникати велелюдних церемоній, але якщо доля змушує — терпи.

Тієліг перехопив його погляд, і опустив зморшкуваті повіки, підбадьорюючи: йди, не хвилюйся.

Принц зробив перший крок по доріжці до трону, розуміючи, що це остання мить у його житті, коли він усвідомлює себе принцом. За кілька десятків кроків він стане правителем Ашедгуну. Лишень для цього слід зробити абищицю: визнати, що у нього є дар богів. Шкода, що Домаба немає, він порадів би, почувши таке з вуст

(свого сина)

Талігхіла.

Нечутно ступаючи килимовою доріжкою, Пресвітлий наблизився до трону на встановлену традиціями відстань. Тепер черга жерців.

Вашук — немолода людина, низького зросту, з сивиною на голові та в бороді і з незвичайно світлими блакитними очима — зробив крок уперед та виголосив речитативом першу дхору:

— До нас прийшов ти володарювати,

пил влади ляже скоро на плечах.

Та спершу мусиш ти нам відказати,

що є усякий скарб?

Дхори писалися так, аби майбутньому правителеві не треба було сушити голови та пригадувати відповідь.

— То тільки прах.

Крок до Пресвітлого зробив Тієліг:

— Був Хреган гідний Дару. А сьогодні

ти — претендент на старовинний трон.

Яви нам доказ — і тоді ми згодні

тебе прийняти. Маєш Дар?

Цю дхору верховний жрець Бога Війни писав спеціально для Талігхіла.

— Так. Сон.

Тепер — найскладніше. Пресвітлий сподівався, що не забуде слів, які мусить виголосити.

— Пророчі сни — ось вам моє тавро.

Це доказ мій: я — обраний Богами;

гадаю, не на зло, а на добро.

Визнаєте?

Обидва верховних жерця схилили голови, а потім уся зала, наче один велетень, прогула:

— Так! Правитимеш нами!

Талігхіл велично підійшов до трону і сів під гучні оплески присутніх.

— Клянуся вам, що правитиму мудро,

не кланятимусь долі та грошам.

Себе сповна віддати людям

я обіцяю вам.

Тієліг та Вашук голосно проказали:

— Хай буде так!

На цьому церемонія скінчилась, і правитель Талігхіл залишив залу. Він вийшов у внутрішній дворик та зупинився, чекаючи Тієліга та Вашука.

— Ну що, — запитав, — усе як слід?

— Так, Пресвітлий, — підтвердив Тієліг. — Закон дотримано, отож ніхто не матиме підстав сумніватись у вашому праві на престол.

— Чудово. Тепер — виступ перед народом, та займемося нагальнішими справами.

— Часу обмаль, — погодився Вашук. — Зараз хвилина вартує більше, ніж іноді рік.

— Я боявся почути від тебе щось подібне, — пробурчав Талігхіл. — Добре, ходімо.

Він попрямував до виходу. Охоронці миттєво утворили навколо щільне кільце і утримували, доки не прийшли на головну площу міста.

Жерці, опинившись трохи позаду процесії, перезирнулися, і Тієліг розвів руками:

— Деякі намагаються жартувати, коли смерть заглядає їм в обличчя. Талігхіл з таких. Але це не означає, що він нездатен тверезо оцінити ситуацію.

— Здається, ти знаєш про нього дуже багато, — всміхнувся Вашук.

— Що поробиш? Руалнір просив доглянути за ним.

— А якби не попросив?

— Але ж попросив, — знизав