Читати книгу - "Дитя песиголовців"

Вона відправила смску і злила воду. Дзвінок щойно продзвенів, а пані Форніц, на подив усіх, вряди-годи не спізнилася — і не проґавила нагоди зробити зауваження тим, хто за годинником не стежить і таким чином краде час у інших.

Марта всілася на своє місце, підняла сумку, щоб витягти конспект, але та зачепилася ремінцем за ніжку стільця.

Точніше, Марта спершу вирішила, що зачепилася. Вона нахилилася розплутати вузол, — і виявила, що хтось прив’язав сумку за обидві ручки до парти. Дешевий трюк, у класі шостому-сьомому так розважалися, але у дванадцятому?.. Та й відвертих хейтерів у Марти не було. Вона не те щоби ні з ким не заїдалася — просто трималася від певних осіб на відстані.

Ну і — гаразд, чого вже — її теж намагалися зайвий раз не займати. Відьма є Відьма, після пари показових випадків це швидко засвоїли.

Вона на раз-два розпустила вузол, в’язали вочевидь нашвидкуруч — боялися, що застукає на місці злочину? Але кому би взагалі спало на думку — і навіщо?..

Пані Форніц тим часом креслила на дошці схеми, що доводили існування гравітаційних хвиль, — відповідних посібників, як вона пояснила, ще не випустили, оскільки саме існування остаточно доведено буквально кілька місяців тому. В чому фізичці не можна було відмовити, то це в цікавості до новин науки. Якби ще вона припускала можливість того, що існують люди, яким начхати, як саме взаємодіють вільні частки і чому неможливо здолати швидкість світла…

Марта для годиться покреслила щось у конспекті, а потім потай роззирнулася. Ані смішків, ані жартиків, і наче ніхто за нею не спостерігає, всі пишуть чи займаються своїми справами.

— Ти не бачила, — прошепотіла Марта, — до моєї сумки хтось підходив?

Ніка подивилася на неї з дивним виразом.

— Взагалі-то, — заявила упівголоса, — я з тобою не розмовляю. Тому що ти, Баумгертнер, інтриганка. І звідниця.

— А непогано ви так із Чепуруном знюхалися, просто одне в одне повторюєте. Тільки не кажи, що тобі не сподобався фільм.

Ніка стулила губки.

— Фільм як фільм. Спецефекти норм, і сюжет нічого такий. Та ти хоч би попередила.

— Розпускав руки?

— Хто? Чепурун?! Не сміши мене, сидів під боком і сопів увесь фільм, типу, обурювався на тебе. Міг хоча б удати, що приємно здивований, бовдур. А потім влаштував цю сцену на виході… Але знаєш, — додала вона вже іншим тоном, — я тобі навіть вдячна. Хоч ти й зміюка підколодна.

— То може, із вдячності відповіси на запитання?

— Яке… А? Ні, я не бачила, я виходила по телефону поговорити.

— Баумгертнер, Міллер, я не сумніваюся, що ви обговорюєте природу гравітона, але все ж таки попросила б вас дочекатися закінчення уроку. Чи можете вийти до дошки й викласти свої міркування всьому класові.

— Вибачте, пані Форніц!

— Ми більше не будемо, пані Форніц!

«Ну то звідки в Чепуруна фінгал? Тебе захищав від когось?» — написала Марта на задній сторінці конспекту. Ніка скорчила сердиту мордочку, черканула: «Дочекаєшся від нього!»

«А телефонувала кому?»

«Кому треба!» — відповіла Ніка й поставила в знаку оклику крапку — аж аркуш продірявила, на додачу зробила отак брівками, мовляв, інтриганки й звідниці хай-но понудяться від цікавості.

Марта у відповідь знизала плечима й повернулася до вивчення ремінця. На одному його кінці був тьмяний карабінчик, на іншому — зашморг. Все разом нагадувало повідець, не вистачало тільки ошийника.

І що все це мало б значити? Натяк, мовляв, жити без тебе не можу? Чи — піди вдавися?

Вона згорнула артефакт і поклала до сумки — потім розберемося. Спробувала слухати пані Форніц. Було ясно, що, хоча гравітаційні хвилі все-таки існують, у питаннях на випускних їх не буде. З іншого боку, раптом фізичка влаштує бліц-опитування, у неї це на раз-два, якщо під настрій.

Марта наче у воду дивилася — ближче до кінця пані Форніц запропонувала витягти чисті листочки й відповісти «на кілька простих запитань». Запанував неспокій, що поступово переходив у паніку, — ситуацію врятував лише такий собі лисіючий, пишновусий чолов’яга, який постукав у двері й повідомив:

— Пан Пансир передав вашу записку про «невідкладну справу». Сподіваюся, це справді терміново, пані Форніц…

Марта не одразу й збагнула, що перед ними — пан Вакенродер власною персоною. Зазвичай величний і владний, сьогодні директор скидався на старого, хворого собаку. Погляд у нього був тьмяний, очі сльозилися, ліва рука час від часу обгладжувала вилогу піджака, у правій він стискав свій шкіряний портфель. І говорив пан Вакенродер не густим басом, голос його наче долинав зі зламаного радіоприймача.

Втім, фізичка нічого з цього не зауважила.

— Пане Вакенродере, — сказала вона, — я вже пояснювала панові Пансиру: є речі неприпустимі. Якщо ми хочемо, щоби прем’єра «Повернення Королеви» відбулася саме до свята, нам слід переглянути ставлення до репетицій. Ми не можемо працювати «в якомусь класі», як люб’язно запропонував мені пан Пансир. Це мистецтво, пане Вакенродер, і як будь-яке мистецтво…

В очах директора на мить промайнуло щось, що нагадувало того, колишнього Вакенродера. Він скинув руку:

— Пані Форніц, все це ми із вами обговоримо іншим разом і не при дітях. Ваша вистава — безумовно, важлива частина майбутніх святкувань, але, знаєте, у нас тут оприявнилися проблеми серйозніші. Після дзвоника чекаю на вас у вчительській, на спільній нараді.

Перш ніж фізичка встигла дати йому достойну відповідь, пан Вакенродер повернувся до класу й повідомив, що спортзал із сьогоднішнього дня запечатаний. Усі заняття відбуватимуться на сцені, будьте ласкаві не спізнюватися.

— А перевдягатися де? — спитав Вухастий Клаус.

— У туалетах, — відрубав директор. — Це захід тимчасовий, незабаром вигадаємо щось. Чекаю від вас усіх на розуміння. Пані Форніц, не гаятиму більше ваш час, — кивнув він фізичці й вийшов.

На перерві найдопитливіші, ясна річ, вирішили, що давно не милувалися картинами, які висіли в коридорі біля вчительської. Марта ж вирішила бути вищою від цих низькодухих поривань і вирушила до їдальні. По дорозі отримала смску: «Вас зрозумів:). Центр вакцинації дякує за надану допомогу :)))!» — і відповіла смайликом. Більше нічого написати не встигла, оскільки її наздогнав Чепурун.

— Гармонійне харчування — запорука здоров’я! — проголосив він, коли вони влаштувалися за столом. Хапнув верхній бутерброд із судка, посміхаючись, запрацював щелепою. Щоправда, у відповідь простягнув Марті грушу.

— Слухай, — сказав, — я ледве не забув, Стеф відволік. Друге запитання. Чого хотіла, Баумгертнер? Я в мобілу зранку зазирнув — там від тебе дзвінків пропущених штук десять.

— Прокинувся, — пробурчала Марта. — На фіга вона тобі взагалі, якщо ти її вирубаєш?

— Людині, знаєш, інколи корисно побути на самоті. Подумати про різні речі, переосмислити.

— Темниш, Чепуруне. Добре, не хочеш казати — не треба. Я до тебе у справах взагалі-то. Ти коли до прабабці наступного разу збираєшся?

— Та наче післязавтра… — Він насупився: — Тільки не починай знову про пошуки на