Читати книгу - "Домбі і син"

Містера Тутса супроводив Курча, якого він останніми вечорами завжди брав з собою й залишав чекати на себе в крамниці, на випадок можливого виникнення несподіваних зовнішніх обставин, коли відвага й міць цієї видатної особи могли б стати в пригоді мічмановому дому. Цього разу Курча, очевидно, був не в дуже доброму гуморі. Може, то була провина ліхтаря, але він огидно примружив око й скривив носа, коли, перетинаючи вулицю, містер Тутс озирнувся на вікно кімнати, де спала Флоренс. Дорогою він виявляв до всіх інших перехожих агресивні наміри, що не дуже-то личили прихильникові мирного мистецтва самозахисту. Повернувшись додому, він, замість залишити містера Тутса самого в його апартаментах став перед ним і, бгаючи в руках свій білий капелюх та посіпуючи головою і носом (і те, і те йому неодноразово проламували, але щоразу латали так-сяк), виражав рішучу неповагу.

Занурений у свої думки, його патрон деякий час не помічав цього, аж доки Курча, поклавши привернути увагу, почав клацати язиком.

— Ну, хазяїне, — норовистим тоном промовив Курча, коли нарешті піймав погляд містера Тутса, — хотів би я знати, чи так і скінчиться підскакуванням, чи ви збираєтесь виграти?

— Що ти хочеш сказати, Курча? Поясни, — попросив містер Тутс.

— Чого там розводитись, хазяїне? — відповіло Курча. — Я не люблю говорити на вітер. Діло просте. Когось із них треба переполовинити?

По цих словах Курча впустило на землю свій капелюх, лівицею зробило удаваний випад, правицею нанесло уявному супротивникові тяжкий удар, бадьоро трухнуло головою й стало спокійно.

— Ну, хазяїне, — спитало Курча, — будем підскакувати чи обскубем? Одне з двох.

— Твої слова, Курча, брутальні,— зауважив містер Тутс, — а зміст їх неясний.

— То я скажу вам ось що, хазяїне, — відповіло Курча. — Справа стоїть так. Це нікчемство.

— Що нікчемство, Курча? — не зрозумів містер Тутс.

— Це! — мовило Курча, жахливо скрививши переламаного носа. — О! Ну, хазяїне! Що це таке? Коли можна піти стукнути про цю парочку отому крохмаленому, — цей зневажливий термін, слід здогадуватись, позначав містера Домбі,— і коли можна виперти дух і з переможця, і з цілої тої компанії, ви хочете здатися? Здатися! — з презирством мовило Курча. — Фе, це нікчемство.

— Курча, та ти просто яструб якийсь! — суворо відказав містер Тутс. — В тебе хижі почуття.

— Мої почуття, хазяїне, бойові і вибагливі, — відповіло Курча. — Ось які мої почуття. Я не терплю нікчемності. На мене публіка дивиться, я складатиму звіт у «Маленькім Слоні», і хазяї мої не мають права бути нікчемними. А це нікчемність! — з іще більшим притиском повторило Курча. — Отак. Нікчемність!

— Курча! — сказав містер Тутс. — Ти мені гидкий.

— Хазяїне, — відповіло Курча, накладаючи капелюха, — як на те пішло, то ви мені теж. Слухайте! Ось моя пропозиція! Ви мені не раз і не два казали про утримання шинку. Ну, то дайте мені взавтра півсотні і пустіть з богом.

— Курча, — сказав містер Тутс, — коли в тебе такі огидні почуття, я охоче розстануся з тобою на цих умовах.

— По руках, — сказало Курча. — Сторгувалися. Ваша поведінка до моїх приписів не підходить, хазяїне. Бо то нікчемність, — сказало Курча, не здатне ні проминути це місце, ні поставити крапку. — Ось як! Нікчемність!

Отже, містер Тутс і Курча вирішили розстатися, не досягши згоди у питаннях моралі, і містер Тутс, лігши спати, мав щастя бачити уві сні Флоренс, яка думала про нього в останній вечір свого дівочого життя й просила переказати, що любить його.

ЩЕ ОДНЕ ВЕСІЛЛЯ

Містер Саундс, церковний сторож, і місіс Міф, що доглядає платні лави, вже спозарання заступили на свої пости в тій славній церкві, де колись вінчався містер Домбі. А сьогодні один жовтовидий підтоптаний джентльмен з Індії має взяти за себе одну молоду жінку, тож очікується прибуття аж шести повних карет, а ще місіс Міф чула, ніби жовтовидий джентльмен міг би вимостити діамантами всю дорогу до церкви, і не збіднів би й на краплю.

Вінчання має бути розкішне; службу правитиме сам превелебний декан, а наречену, мов якийсь надзвичайний дарунок, віддаватиме молодому хтось, хто спеціально для цього прийде з Королівської кінної гвардії.

Цього ранку місіс Міф ставиться до бідного люду ще нетерпиміше, ніж звичайно, а в цьому вона завжди дотримується строгих поглядів, бо це питання пов’язане з безплатними місцями. Місіс Міф не вивчає політичної економії (вона гадає, що ця наука має щось спільного з сектантством: «З баптистами чи з веслеянцями», — каже вона), але ніяк не може зрозуміти, навіщо бідноті шлюб. «Казна-що! — каже місіс Міф, — ви їм читаєте тих же молитов, а замість соверенів дістаєте шестипенсовики!»

Містер Саундс, церковний сторож, ліберальніший за місіс Міф, бо він не доглядає платних лав. «Так мусить бути, мадам», каже він. «Треба женити їх. Треба мати народні школи для їхнього виховання і треба мати постійну армію. Треба женити їх, мадам, — робить висновок містер Саундс, — ради блага краю».

Містер Саундс сидить на сходах, а місіс Міф стирає в церкві порохи, коли туди входить молода, скромно вдягнена пара. Висмоктаний капелюшок місіс Міф рвучко повертається до них, бо в такому ранньому візиті вона вбачає ознаку таємного шлюбу. Та вони не збираються одружуватись — «тільки пройтися по церкві!» — пояснює молодий джентльмен. А що він всовує в жменю місіс Міф дещо приємне, то її оцтуватий вид ясніє, а висмоктаний капелюшок та вся суха, кістлява постать присідають, похрускуючи.

Місіс Міф закінчує стирати порохи та підбивати подушки, — бо, кажуть, у старого жовтовидого джентльмена дуже ніжні коліна, — але не спускає свого лискучого ока, що навикло пильно наглядати за лавами, з молодих людей, що ходять по церкві. «Акхи! — кахикає місіс Міф, і кашель її сухіший, ніж сіно в подушках, доручених її доглядові, — ви ще