Читати книгу - "Кіберіада"

Брався С. Лем і за традиційний детективний жанр, але поки що це лише одна книга — «Слідство» (1959).

Повість «Нежить» дехто з критиків відносить до детективного жанру, хоча детективного в ній, власне, зовсім небагато, до речі, так само як і фантастичного (згадки про польоти на Марс, описи неіснуючих препаратів, пригода в неіснуючому аеропорту тощо).

За змістом і за стилем ця повість належить, вочевидь, що того ж жанру, що й «Голос Неба», «Конгрес футурологів», «Бібліотека XXI століття» — тобто до белетризованої есеїстики. Беззахисність людства перед випущеним на волю джином науково-технічного прогресу і, навпаки, безпорадність будь-якої науки й техніки перед похмурими безоднями нашого суспільства (епізод з терористом у римському аеропорту) — така, на нашу думку, головна ідея твору, написаного за кілька років до Чорнобильської аварії та появи СНІДу.

Зауважимо одну цікаву деталь, що характеризує творчу манеру автора. Так, письменники, що довго й продуктивно працюють у якомусь вузькому амплуа (детективному, фантастичному, сатиричному), за логікою речей тяжіють до експлуатації одного чи двох-трьох «наскрізних персонажів», змінюючи лише навколишнє середовище та обставини, в яких вони перебувають. Цей прийом дозволяє одразу ж заполонити уяву читача, радого зустрічі з «давнім знайомим». Такі комісар Мегре в Сіменона, патер Браун у Честертона, Еркюль Пуаро та міс Марпл у А. Крісті, такий Остап Бендер у Ільфа та Петрова, хлопчик Чік у Фазіля Іскандера, та й постійний оповідач у М. Зощенка теж належить до «наскрізних персонажів».

Станіслав Лем таких героїв має кілька: Ійон Тихий, пілот Піркс, професор Тарантога, вчені роботи Трурль та Кляпавцій. Але кожен із них має свою «шухлядку», слугуючи за «фірмений знак» певного піджанру, і неможливо уявити собі героями одного й того ж твору, скажімо, пілота Піркса та конструктора Трурля.

Виробивши спочатку у книгах-циклах «Зоряні щоденники», «Розповіді про пілота Піркса» та «Кіберіада» своєрідні чисті культури трьох напрямків літературної фантастики (класична Зсіепсе Рісїіоп, белетризована фантастико-футурологічна есеїстика, пародійно-сатиричні «казки роботів), Лем потім не раз повертається до згаданих циклів, додаючи нові й нові розповіді. Так, одна з його книг — «Suplement», тобто «Додаток», цілком складається з нових історій про Ійона Тихого, Трурля та Піркса.

Перші новели циклу «Кіберіада», в якому автор об’єднав «Казки роботів», власне «Кіберіаду», та всі твори, що розповідають про приводи конструкторів Трурля і Кляпавція, вийшли у світ понад двадцять років тому. Любителі фантастики, які підійшли до книги з традиційною міркою, були, певне, здивовані. Адже сюжети більшості «казок роботів» — цілком традиційні, фольклорні, із тих, що їх назбирав і розклав по структуралістичних поличках іще В. Пропп, хіба що де-не-де іронічно перекручені. «Фантастичність» нової книжки також була досить несерйозна, бурлескна — замість фольклорних вогнедишних зміїв у ній діяли якісь кібернетичні потвори, хоча і з цілком аналогічними функціями; місце тридев’ятих царств посіли віддалені галактики, — оце й уся фантастика.

Отже, спародійовані сюжети, спародійовані реалії, а що ж справжнє? Чи вся величенька-таки книга — лише пародія? Аж ніяк. Вдумливий читач знаходив у ній чимало дотепних спостережень цілком сучасної дійсності, гіркувато-іронічних, але досить глибоких роздумів про людину й людство.

Через кільканадцять років по виході «Кіберіади» С. Лем вміщує у книзі «Маска» іще одну казку — розділ під назвою «Цифраньове виховання», що складається зі вступу та двох новел. Перша новела, що має назву «Розповідь першого розмороженого», незважаючи на увесь традиційний для «Кіберіади» антураж, не містить ані чогось фантастичного (навіть у фольклорному розумінні), ані навіть футурологічного, оскільки всі алюзії спрямовано тут виключно в минуле, давнє й недавнє. Отже, це своєрідна ретрологія у стилі Science Fiction. Ознайомившися з новелою, читач безперечно зрозуміє, чому Лемові вдалося надрукувати її аж через десятиріччя після самої книги і чому до радянського читача тільки тепер приходить її переклад. Бо «Розповідь…» — то дошкульна, безжальна і до того ж дуже смішна пародія на сталінізм. Саме на сталінізм, як на втілену концепцію казарменого соціалізму, а не лише на «сталінщину», адже Лем не оминає своєю увагою ані ефемерних «відлиг», ані кишенькової гласності «у межах згори дозволеного», ані маріонеткових «демократизацій», які усе міняють, нічого не змінюючи…

Марксові слова про те, що соціалізм — не ідеал, з яким слід узгоджувати дійсність, перегукуються із яскраво-гротесковою Лемовою картиною «простування до Гармонії Сфер»:

«— Є в них і докладні директиви, є й прадавні традиції, бо ж грати вони завжди грали, але не так, не на тому і не в той спосіб, що слід було, але тепер уже знають, отож від їхньої музики дух забиває, і зір, і слух…»

Фантастичний антураж перетворюється в новелі на інструментарій літературної гротесковості, який дає можливість змоделювати абсурдність, ірреальність певних явищ нашого минулого.

«Цифраньове виховання» містить ще й «Розповідь другого розмороженого», не менш гостру й дошкульну сатиру на сучасне буржуазне суспільство, на дегуманізаційні процеси, що в ньому відбуваються.

«Розповідь другого розмороженого» являє собою твір, який ніби стоїть на межі між фантастикою пародійно-сатиричною та белетризованою есеїстикою — жанром, до якого С. Лем звертається дуже охоче й досить успішно. За доказ цього може служити повість «Голос Неба», вміщена в томі, який ви тримаєте в руках.

Твір, написаний як спогади вченого-математика Хогарта про його участь у науковому проекті «Master’s Voice», розповідає про спробу розшифрування «зоряного листа» — таємничих сигналів, що напливають до Землі з певної точки у Всесвіті у формі нейтринного випромінювання. Найвидатніші науковці — математики, фізики, хіміки, лінгвісти, філософи — об’єднують свої зусилля для розкриття таємниці «листа». Власне, це їх об’єднують, а не вони самі себе — урядовий проект під назвою «Master’s Voice» тримається в цілковитій таємниці, його виконавці працюють ізольовано десь у пустелі, в лабораторіях, збудованих для якихось військових досліджень. Навіть назва проекту — «Голос Неба» — відбиває двозначність їхнього становища, бо не ясно, чийого голосу слід більше слухатися — Космосу чи Вашінгтону, як жартує один із персонажів.

Вчені досягають безперечних успіхів — відкривають ряд нових явищ та законів у різноманітних сферах знань, навіть синтезують за допомогою «зоряного листа» дивовижну субстанцію. Але чи ці успіхи є успіхами в осягненні змісту «листа», чи «лист» просто послужив імпульсом для вивчення земної природи, земних законів?

Та й не лише природи, а передусім людства: показово, що тільки-но синтезована субстанція розкриває можливість створення нової надпотужної зброї, одразу ж саме на цьому зосереджуються основна увага й зусилля, а коли ця надія зникає, послаблюється й урядовий інтерес до «зоряного листа».

Хогарт,