Читати книгу - "Чвара королів"

і наповнив чару густим червоним з замкових льохів — таким кислим, як його настрій. «Вони нападуть» — похмуро подумав він, витріщаючись у вогонь. — «Пан Родрік любить доньку, та він каштелян замку, а понад усе — лицар.» Якби то Теон стояв з зашморгом на шиї, а до замку підійшов князь Балон з військом, роги вже сурмили б на приступ. Тут він не мав жодного сумніву. Дяка богам, що пан Родрік — не залізного роду. Чоловіки зелених земель — м’якіші серцем. Але чи досить м’які? Цього він не був певний.

Якщо ні, якщо старий таки накаже брати замок приступом, то Зимосіч впаде — щодо цього Теон себе не дурив. Його сімнадцятеро могли вбити втричі, вчетверо, уп’ятеро проти свого числа, та зрештою їх розчавлять і знищать.

Теон видивлявся у полум’я над краєм келиха з вином і розмірковував про несправедливість життя.

— Я стояв біч-обіч з Роббом Старком у Шепітній Пущі, — пробурмотів він. Тієї ночі він теж боявся, але не так. Одне діло — іти у бій оточеним друзями, і зовсім інше — загинути самотнім, оточеним лише зневагою. «Милосердя» — майнула злиденна думка. — «Де воно? Хто його бачив?»

Вино не принесло жодної втіхи. Теон послав Векса по лука та пішов до старого внутрішнього двору. Там він став перед стрілецькими цілями і пускав стрілу за стрілою, поки не заболіли плечі та не скривавилися пальці, спиняючись тільки для того, щоб витягти стріли для наступного кола стрільби. «Я врятував життя Брана цим луком» — нагадав він собі. — «Якби ж врятувати своє було так само легко.» До колодязя прийшли жінки, але не забарилися; те, що вони побачили на Теоновому обличчі, змусило їх хутко тікати.

Позаду нього стояла зруйнована башта з верхівкою зубатою, наче корона. Пожежа обвалила крокви та сволоки всередину багато років тому. Тінь башти рухалася разом з сонцем, потроху видовжуючись; її чорна рука тяглася по Теона Грейджоя. Коли сонце торкнулося муру, він опинився у її полоні. «Якщо я повішу дівчинку, північани нападуть негайно» — подумав він, випускаючи стрілу. — «Якщо не повішу, вони знатимуть, що мої погрози — порожні.» Теон наклав на лук нову стрілу. «Виходу немає. Жодного.»

— Якби ви мали сотню лучників, не гірших за себе, то могли б ще сподіватися втримати замок, — тихо промовив ззаду чийсь голос.

Коли Теон обернувся, за ним стояв маестер Лювин.

— Іди геть, — наказав Теон. — Мені твої балачки набридли.

— А життя? Воно вам теж набридло, мосьпане принце?

Теон підняв лук.

— Ще слово, і матимеш стрілу просто в серці.

— Ні, не матиму.

Теон напнув лука, відтяг сіре гусяче пір’я аж до щоки.

— Хочеш забитися об заклад?

— Я приніс вам останню надію, Теоне.

«Жодної надії нема» — хотів він відказати. Але опустив лука на пів-вершка і відповів:

— Я не тікатиму.

— Я і не кажу вам тікати. Вдягніть чорне.

— Вступити до Нічної Варти?! — Теон повільно відпустив тятиву і спрямував стрілу в землю.

— Пан Родрік все життя прослужив дому Старк. А дім Старк завжди був другом Нічній Варті. Пан Родрік вам не відмовить. Відчиніть браму, складіть зброю, прийміть його умови, і він муситиме дозволити вам вдягти чорне.

Братчик Нічної Варти. Це означало: ані корони, ані синів, ані дружини… але життя, і навіть не позбавлене честі. Брат самого Неда Старка служить у варті. Джон Сніговій теж.

«Чорного одягу я маю вдосталь, тільки кракена випороти. У Варті я міг би посісти високу посаду — старшого розвідника або навіть князя-воєводи. Хай сестра забирає собі ті кляті острови. Однак вони такі ж паскудні, як сама Аша. Якби я служив у Східній Варті, то капітанив би на власному кораблі. А за Стіною можна добре пополювати.» Що ж до жінок, то яка дикунка не захоче принца собі у ліжко? Усмішка повільно наповзла на його обличчя. «Ставши чорним братчиком, на когось іншого вже не перевернешся. І люди нарешті матимуть до мене шану…»

— ПРИНЦЕ ТЕОНЕ! — Гучний крик розтрощив його марення на друзки. Двором хутко крокував Кром. — Північани…

Теон зсудомився від раптового нападу жаху.

— Йдуть приступом?

Маестер Лювин вчепився йому в плече.

— Ще є трохи часу! Підніміть прапор миру…

— Там б’ються! — швидко проказав Кром. — Звідкілясь з’явилися ще люди, кількасот. Спочатку вони начебто прийшли на поміч першим. Але зараз нападають на них!

— Аша?

Невже сестра таки вирішила його врятувати? Але Кром зателіпав головою.

— Ні, то північани, я ж кажу. Зі скривавленим трупом на прапорі.

Оббілована людина Жахокрому. Теон пригадав, що до полону Смердюк належав болтоновському байстрюкові. Важко було уявити, що така ница істота змогла перетягти болтонівців на свій бік, але ніщо інше не клеїлося докупи.

— Піду сам подивлюся, — мовив Теон.

Маестер Лювин заспішив за ним. Доки вони досягли верхівки мурів, на базарі за брамою лишилися тільки розкидані мерці та напівживі коні. Бойового порядку ніде не було видно, лише безладний вихор прапорів та клинків. У холодному осінньому повітрі лунали крики та вереск. Пан Родрік, схоже, переважав нападників числом, але військо Жахокрому зберегло кращий лад під проводом своїх очільників і застукало ворога зненацька. Теон бачив, як вони нападають стрімкою лавою, розвертаються, нападають знову і рубають більше військо на криваві шматки, щойно воно намагається стати хоч до якоїсь оборони між будинків. Він чув гуркіт залізних сокир на дубових щитах, нажахане іржання скалічених коней. Корчма палала вогнем.

Поруч з’явився Чорний Лорен і трохи часу постояв мовчки. Сонце сідало низько на заході, фарбувало поля та домівки тьмяним червоним блиском. Над мурами лунав тонкий тремтливий стогін болю, десь за палаючими хатами ревів бойовий ріг. Теон бачив, як по землі повзе поранений, лишаючи кров свого життя у брудному болоті. Він намагався дістатися криниці, що стояла посеред базару, але помер, не досягнувши її. На ньому був шкіряний кубрак та гостроверхий шоломець, але жоден значок не проказував, до чийого війська він належав.

Разом з вечірніми зорями у синіх сутінках з’явилися зграї гайворонів.

— Дотракійці вірять, що зірки — то духи відважних загиблих, — мовив Теон. Це він почув від маестра Лювина багато років тому.

— Які ще дотракійці?

— Кінні кочівники за вузьким морем.

— А, отой набрід. — Чорний Лорен скривився крізь бороду. — Дикуни вірять у всякі дурниці.

Ставало дедалі темніше,