Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Згодом до його вух дістався хрипкий поміркований голос.

Він обернувся і побачив по той бік колони театрального гардеробника, вусатого Степана, що стояв у такій самій позі, як і Радивон.

Степан поважно розводив руками і говорив сам із собою:

— Ну, от, Степане, ми й випили… Трохи за свої, трохи з ласки приятелів… Та й чи багато ж нам із тобою треба?.. Гнівлять мене люди, коли кажуть, що я п'яниця… Склянка, дві, а дивись — і лихо по коліна… Хай жінка знову скаче в гречку, мені тепер дарма!..

Радивонові стало прикро від цієї сповіді. Так само й Катерина… як він сказав — плигає в гречку! — така сама болість інколи охоплює і його серце.

Але до чого тут пиятика? Нащо йому ті дві склянки?.. Чи не завинив ти, хороший товаришу, перед своєю совістю? До чого ж тут жінка? Ти п'єш своєю рукою, з свого власного хотіння й з дозволу своєї волі!?

Він знову згадав, що майже всі присутні в такому самому стані, як і Степан, і почуття здорової огиди наповнило йому груди. Він одірвався від колони з тим, щоб зразу ж іти додому, та ще одна подія затримала його увагу. То був уже інший прояв п'янства, різко відмітний від юродивого Степанового скиглення. По той бік буфету, від центру фойє, два здорових хлоп'яки вхопилися за борти піджаків і погрожували один одному пивними пляшками. У той момент, коли Радивон кинув на них зір, одна з них із дзвоном і тріскотом уже дісталась своєї цілі — буйної хуліганської голови.

Наспів конферансьє, що втратив уже надію налагодити далі концертовий відділ. Його м'язиста міць здалася тут як ніде. Він ухопив обох бешкетників за коміри піджаків і виніс на сходи, немов то була вага, рівна лише навантаженому базарному кошикові.

Радивон зафіксував цю подію ще з більшою огидою; внутрішній пафос і обурення вже минули, він тільки боявся скомпрометувати себе дальшим перебуванням на цій п'яній вечірці і ухвалив зараз же йти додому.

Та на цей час припав і передчасний кінець вечірки. Після бійки й подвигу конферансьє тверезих розпорядників охопила неабияка тривога не лише за чужі, а й за власні голови, і раптом стало гаснути світло по тричі — традиційний театральний сигнал, що пора збиратися по домівках.

Після вечірки Радивон заходив іще в готель, до Катерини. Стривожений залицяннями таранкуватого, він хотів і чекав від неї спростування своїх підозр. Може, той таранкуватий поласував на неї лише випадково, з п'яних очей, і далі того, що він зазіхав на неї на вечірці, і не піде, та все ж йому щеміло десь у грудях, і він хотів, щоб Катерина сама підтвердила його щойну думку і тим розвіяла його сумнів.

На диво, та облишила свій звичайний глузливий і гонористий тон і приголубила його ніжно й чутливо, може, так, як у першу їхню зустріч. Це заспокоїло його, вірніше — притамувало всілякі неприємні згадки, в тому числі й про таранкуватого, і дощенту розтрощило ті висновки, що він зробив їх на вечірці.

Він прогаяв у неї годин зо дві і через те повернувся додому запізно.

Відчинила двері і стріла його, як і завжди, сама Олена. Та на цей раз вона мовчки пропустила його біля себе, мовчки увійшла в кімнату, наче зовсім не помітила його повороту.

Від Радивона не приховався незнайомий йому дружинин настрій, і його струснула нова тривога. Чи не дізналася, бува, чого за Катерину? Він цього вже давно боявся, саме з того дня, коли вперше довелося їй збрехати.

Він поспішно роздягся, кинув кожуха на ліжко й допитливо подивився їй у лице. Та воно було насуплене, замкнуте від чужого ока, і вгадати там щось було важко.

Тоді він зважився заговорити перший і запитав про синів. Але Олена замість відповіді злісно хряпнула стільцем, що збиралася була на нього сісти, і відійшла до столу. Там її руки швидко забігали по скатертині, і згодом упав на долівку скляний глечик із водою; упав і з цокотом та дзвоном поколовся на дрібні шматочки.

Лише тоді Радивон зрозумів, що невідворотна хвилина вже надійшла і що його до того хоч приблизний спокій мусить поколотися, як і той глечик.

Нарешті вона підійшла до нього і сказала:

— Ти… де ти був?

Йому стало страшно. Такого тремтячого й разом твердого голосу в неї ще не було ніколи. Та злість, що скривила їй лице, так само була для нього несподівана.

Завіяний її голосом, він остовпів, і з його уст вислизнуло:

— У Катерини…

Разом із цим ім’ям із його грудей випорснув і струмок повітря, насичений запахом перетравленого пива.

На Оленинім лиці здивування підмінило злість. Але це продовжувалось лише одну секунду, саме стільки, щоб Радивон устиг пожалкувати за свою поспішність. Потім гримаса одчаю й внутрішнього болю підкреслила всі її зморшки.