Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Певні? — повторив Бошан, розгублено дивлячись на графа Монте-Крісто.

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, стенувши плечима. — А то не прийняв би виклику пана де Морсера. Я вб’ю його, так має статися, і так воно станеться. Прошу тільки, щоб ви сповістили сьогодні про вибір зброї і про місце поєдинку; я не люб­лю, коли мене змушують чекати.

— На пістолях, о восьмій годині ранку, у Венсенському лісі, — відказав Бошан, не тямлячи, з ким він розмовляє, — із зухвалим брехуном чи з надприродною істотою.

— Чудово, мосьпане, — сказав граф Монте-Крісто. — Тепер, коли ми вже про все домовилися, дозвольте мені, будь ласка, послухати виставу і порадьте вашому другові Альберові більше сюди не заглядати; непристойна поведінка тільки зашкодить йому. Нехай іде собі додому і вкладеться до ліжка.

Бошан пішов, нічогісінько не розуміючи.

— А тепер, — сказав граф Монте-Крісто, обернувшись до Морреля, — чи можу я розраховувати на вас?

— Звісно ж, — сказав Моррель, — я цілком до ваших послуг, пане графе, проте...

— Що ж?

— Для мене було б дуже важливо, пане графе, знати справжню причину...

— Тобто ви відмовляєтеся?

— Нітрохи.

— Справжню причину? — перепитав граф Монте-Крісто. — Цей хлопчина діє навмання і не знає її. Справжня причина відома тільки Богові й мені; та я даю вам слово честі, Моррелю, що Бог, який знає її, буде за нас.

— Цього досить, пане графе, — відказав Моррель. — Хто буде вашим другим секундантом?

— Я нікого не знаю в Парижі, кому міг би виявити цю честь, крім вас, пане Моррелю, і вашого зятя, Емманюеля. Гадаєте, він погодиться надати мені цю послугу?

— Я відповідаю за нього, як за самого себе, пане графе.

— Чудово! Це все, що мені треба. Тоді завтра о сьомій годину ранку в мене.

— Ми прийдемо.

— Тихіш! Підіймають завісу, послухаймо. Я ніколи не пропускаю жодної ноти з цієї вистави. Пречудова опера «Вільгельм Телль»!

XII. Ніч

Як водиться, граф Монте-Крісто зачекав, поки Дюпре проспіває свою славетну арію «За мною!», і тільки потім підвівся і вийшов із ложі.

Моррель попрощався з ним біля виходу, ще раз пообіцявши прийти до нього з Емманюелем точнісінько о сьомій годині ранку.

Потім, так само спокійний і так само усміхаючись, граф Монте-Крісто сів у ридван.

За п’ять хвилин він уже був удома.

Та треба було не знати графа, щоб не відчути стриманої люті в його голосі, коли він, увійшовши до свого кабінету, звелів муринові:

— Алі, мої пістолі з руків’ями зі слонової кістки!

Алі приніс скриньку, і граф Монте-Крісто почав ретельно розглядати зброю, що було цілком природно для чоловіка, котрий довіряє своє життя шматочкові олова.

То були пістолі особливого зразка, граф Монте-Крісто замовив їх, щоб вправлятися у стрілянині у себе вдома. Для пострілу достатньо було зарядити їх пістоном, тож, перебуваючи в сусідньому покої, не можна було запідозрити, що граф, як ото кажуть стрільці, набиває собі руку.

Він уже взяв було їх до рук і вдивлявся у крапку прицілу на залізній планці, що була йому за мішень, аж раптом двері кабінету відчинилися й увійшов Батістен.

Та перш ніж він устиг розтулити рота, граф Монте-Крісто угледів у напівтемряві за його спиною жінку під вуаллю, що увійшла услід за Батістеном.

Вона побачила пістоль у його руці, побачила, що на столі лежать дві шпаги, і кинулася до кімнати.

Батістен допитливо глянув на свого пана.

Граф Монте-Крісто кивнув йому, він вийшов і зачинив за собою двері.

— Хто ви така, пані? — запитав граф ту жінку.

Незнайомка озирнула кімнату, щоб упевнитися, що вони самі, потім нахилилася так низько, наче хотіла повалитися навколішки, і благально склала долоні.

— Едмоне, — сказала вона, — ви не уб’єте мого сина!

Граф Монте-Крісто позадкував, тихо зойкнув і впустив пістоля.

— Що за наймення щойно ви промовили, пані де Морсер? — запитав він.

— Ваше, — вигукнула вона, відкинувши вуаль. — Ваше, котре, може, тільки я не забула. Едмоне, до вас прийшла не пані де Морсер, до вас прийшла Мерседес.

— Мерседес померла, пані, — сказав граф Монте-Крісто, — і я більш не знаю жінки, що носить те ім’я.

— Мерседес жива, і Мерседес усе пам’ятає, вона єдина впізнала вас, ледве побачивши, і навіть ще не побачивши, за самісіньким вашим голосом, зі звуку вашого голосу, й відтоді вона йде за вами слідком, стежить за вами, боїться за вас, і їй не потрібно було дошукуватися, хто завдав удару графові де Морсерові.

— Фернанові, хочете ви сказати, мосьпані, — з гіркою іронією сказав граф Монте-Крісто. — Якщо ви вже почали пригадувати імена, то пригадаймо їх усі.

Граф Монте-Крісто вимовив ім’я «Фернан» з такою ненавистю, що Мерседес здригнулася від жаху.

— Ви бачите, Едмоне, що я не помилилася, — вигукнула вона, — і недарма я сказала: змилуйтеся над моїм сином!

— А хто сказав вам, пані, що я ворог вашому синові?

— Ніхто! Та всі матері — ясновиди! Я все вгадала, я подалася за ним в Оперу, сховалася у ложі й бачила все.

— Тоді ви бачили, мосьпані, що Фернанів син прилюдно образив мене? — зі страшенним спокоєм запитав граф Монте-Крісто.

— Згляньтеся!

— Ви бачили, — провадив граф Монте-Крісто, — що він кинув би мені в обличчя рукавичку, якби один із моїх друзів, пан Моррель, не вхопив його за руку.

— Вислухайте мене. Мій син теж розгадав вас, і в лихові, що спіткало його батька, він звинувачує вас.

— Пані, — сказав граф Монте-Крісто, — ви помиляєтеся: це не лихо, це відплата. Не я завдав удару панові де Морсерові, його карає Господь.

— А чому ви хочете замінити собою Бога? — вигукнула Мерседес. — Чому ви пам’ятаєте те, що забулося? Яке вам діло, Едмоне, до Яніни, до того візира? Що зробив вам Фернан Мондего, зрадивши Алі-Тебеліна?

— Правда ваша, — відказав граф Монте-Крісто, — усе це стосується тільки французького офіцера і доньки Василікі. Маєте рацію, мені до цього діла ніякого нема, і якщо я присягнувся відплатити, то не французькому офіцерові й не графові де Морсерові, а рибалці Фернанові, чоловікові каталянки Мерседес.

— Така жорстока помста за помилку, на яку спонукала мене доля! — вигукнула графиня. — Адже винна я, Едмоне, і якщо ви повинні помститися, то помстіться мені, адже мені забракло сил витерпіти вашу відсутність і мою самоту.

— А чому я був відсутній? — вигукнув граф Монте-Крісто. — Чому ви були самотні?

— Тому що вас заарештували, Едмоне, тому що ви були у в’язниці.

— А чому мене заарештували? Чому мене кинули до в’язниці?

— Цього я не знаю, — сказала Мерседес.

— Авжеж, ви цього не знаєте, пані, принаймні я сподіваюся, що не знаєте. А я вам скажу. Мене заарештували і кинули до в’язниці, тому що напередодні того самого дня, коли я мав узяти з вами шлюб, ув альтанці