Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Та якщо людина ховається, — сказав Альбер, — якщо до неї не можна увійти, тому що вона бере ванну, обідає або спить, доводиться розмовляти з нею там, де її зустрінеш.

— Не так і важко мене застати, — відказав граф Монте-Крісто, — ще вчора, мосьпане, якщо пам’ять мене не зраджує, ви були моїм гостем.

— Учора, пане, — у нестямі сказав Альбер, — я був вашим гостем, бо ще не знав, хто ви такий.

І Альбер зняв голос, щоб його могли почути в сусідніх ложах і в коридорі; справді, почувши сварку, всі, хто був у ложах, пооберталися, а люди, що проходили коридором, зупинилися за спиною в Бошана і Шато-Рено.

— Звідки ви тут узялися, мосьпане? — запитав граф Монте-Крісто, не виявляючи хвилювання. — Ви, либонь, із глузду зсунулися.

— У мене достатньо глузду, щоб збагнути вашу підступність і змусити вас зрозуміти, що я хочу відплатити за це, — сказав у нестямі Альбер.

— Мосьпане, я не розумію вас, — відказав граф Монте-Крісто. — Принаймні мені здається, що ви надто вже голосно балакаєте. Я тут у себе, мосьпане, і тут тільки я маю право знімати голос. Ідіть собі!

І граф Монте-Крісто владним порухом показав Альберові на двері.

— Я змушу самого вас вийти відціля! — сказав Альбер, конвульсивно бгаючи рукавичку, з якої граф очей не зводив.

— Гаразд, — спокійно сказав граф Монте-Крісто, — бачу ви хочете посваритися, мосьпане; та дозвольте дати вам пораду і постарайтеся її затямити: недобре супроводжувати виклик галасом. Галас не кожному личить, пане де Морсере.

Коли пролунало те ім’я, усі присутні під час тієї сварки загомоніли. Від учора Морсерове ім’я було у всіх на вустах.

Альбер найліпше від усіх і найперший утямив натяк і зробив було порух, щоб кинути рукавичку графові в обличчя, та Моррель зупинив його руку, а Шато-Рено і Бошан ухопили його за плечі, щоб він не перебрав міри.

Проте граф Монте-Крісто, не підводячись із місця, простягнув руку і вихопив із його пальців вогку і пожмакану рукавичку.

— Мосьпане, — грізно сказав він, — я вважаю, що цю рукавичку ви кинули мені, і я поверну вам її разом із кулею. А тепер забирайтеся відціля, а то я погукаю слуг, що викинуть вас за двері.

Заточуючись, мов п’яний, Альбер відступив на декілька кроків.

Моррель скористався цим і зачинив двері.

Граф Монте-Крісто знову взяв бінокль і притулив його до очей, наче нічого й не сталося.

Серце того чоловіка були вилляте з бронзи, а обличчя вирубане з мармуру.

Моррель нахилився до нього.

— Що ви йому зробили? — пошепки запитав він.

— Я? Нічого, принаймні особисто, — відказав граф Монте-Крісто.

— Але ж ця чудернацька сцена має якусь причину?

— Після скандалу з графом де Морсером бідолашний хлопчина здурів.

— Хіба ви маєте стосунок до цього?

— Гайде сповістила Палаті про зраду його батька.

— Авжеж, я чув, що грекиня, ваша невільниця, яку я бачив з вами в цій ложі, донька Алі-паші, — сказав Моррель. — Але не вірив цьому.

— Проте це таки правда.

— Тепер я все розумію, — сказав Моррель. — Цю сцену приготували заздалегідь.

— Чому так гадаєте?

— Я отримав записку від Альбера, де він просив бути сьогодні в Опері; він хотів, щоб я був свідком цієї образи, якої він збирався вам завдати.

— Може, і так, — незворушно відказав граф Монте-Крісто.

— І що ви учините з ним?

— З ким?

— З Альбером.

— Що я з ним учиню, з Альбером, Максимільяне? — тим самим тоном перепитав граф Монте-Крісто. — Завтра вранці я вб’ю його, і це така сама правда, як і те, що я бачу зараз вас і тисну вашу руку. Ось що я з ним учиню.

Моррель і собі потиснув руку графа Монте-Крісто і здригнувся, відчувши, що ця рука холодна і спокійна.

— Ох, пане графе, — сказав він, — його батько так любить його!

— Лиш не кажіть мені цього! — вигукнув граф Монте-Крісто, уперше виявивши, що він теж може гніватися. — А то я вб’ю його не відразу!

Вражений Моррель випустив його руку.

— Пане графе, пане графе! — сказав він.

— Любий Максимільяне, — урвав його граф Монте-Крісто, — послухайте, як гарно співає цю арію Дюпре:

О Матильдо, усолодо душі моєї...

Уявіть собі, я перший відкрив у Неаполі Дюпре і перший аплодував йому. Браво! Браво!

Моррель зрозумів, що більше розмовляти нема про що, і замовк.

За кілька хвилин дія скінчилася, і завіса упала.

У двері постукали.

— Прошу, — сказав граф Монте-Крісто, і в голосі його не вчувалося ані найменшого хвилювання.

Увійшов Бошан.

— Доброго вечора, пане Бошане, — сказав граф Монте-Крісто, наче він уперше зустрівся того вечора з газетярем. — Сідайте, будь ласка.

Бошан уклонився, увійшов і сів.

— Пане графе, — сказав він, — як ви, либонь, зауважили, я щойно супроводжував пана де Морсера.

— Із чого можна виснувати, — зареготавши, відказав граф Монте-Крісто, — що ви обідали разом. Я радий бачити, пане Бошане, що ви були стриманіші від нього.

— Пане графе, — сказав Бошан, — визнаю, що Альбер був неправий, утративши самовладання, і особисто перепрошую за це. Тепер, коли я перепросив, від мого імені, повторюю це, сподіваюся, ви як шляхетна людина не відмовитеся дати мені пояснення з приводу ваших стосунків із мешканцями Яніни; потім я скажу ще дещо з приводу тієї молодої грекині.

Граф Монте-Крісто зупинив його поглядом і порухом вуст.

— Ось і зруйновані всі мої надії, — засміявся він.

— Чому це? — запитав Бошан.

— А просто; всі ви вшанували мене репутацією ексцентричної людини; ви вважаєте, ніби я чи то Лара, чи то Манфред, чи лорд Рутвен; потім, коли моя ексцентричність вам набридла, ви нівечите створений вами образ і хочете зробити мене банальною людиною. Вимагаєте, щоб я став пересічним і вульгарним, одне слово, хочете від мене пояснень. Ох, пане Бошане, ви кепкуєте з мене!

— Проте, — відказав з погордою Бошан, — бувають такі випадки, коли честь вимагає...

— Мосьпане, — урвав Бошана його чудернацький співрозмовник, — від графа Монте-Крісто може вимагати чогось тільки граф Монте-Крісто. Тож, прошу вас, ні слова більш про це. Я роб­лю те, що мені хочеться, і повірте, це завжди буває добре.

— Шановний пане, — відказав Бошан, — так не поводяться з порядними людьми; честь потребує гарантій.

— Мосьпане, я сам — жива гарантія, — незворушно відказав граф Монте-Крісто, та очі його погрозливо спалахнули. — У нас в обох біжить у жилах кров, яку ми не проти пролляти, — оце наша взаємна гарантія. Передайте цю відповідь віконтові і скажіть йому, що завтра, перш аніж виб’є десяту, я дізнаюся про колір його крові.

— Тоді, — сказав Бошан, — мені залишається обговорити умови поєдинку.

— Вони мені байдужісінькі, мосьпане, — сказав граф Монте-Крісто, — і ви дарма турбуєте мене через таку дрібницю під час вистави. У Франції б’ються на шпагах, у колоніях воліють карабін, у Аравії застосовують кинджал. Скажіть вашому довірникові, що хоч я й ображений, та, бажаючи бути вже геть ексцентричним, надаю йому вибір зброї