Читати книгу - "Українське письменство"

записує до свого «журналу», поруч «Собачьего пира» Барб’є, як літературну новину, «Навуходоносора» Беранже в курочкінському перекладі), — у нас, в українській поезії освоєний тільки в пізніх переспівах Самійленкових (про другорядних перекладників можна не згадувати). Правда, зате ми можемо похвалитися, що у нас Беранже переданий артистично. «Сенатор» Самійленків (у Беранже — «Senateur») не нижчий від «Знатного приятеля» Курочкіна, а його «Цар Горох», безперечно, кращий за всі відомі нам російські переклади.

У Беранже ця прегарна п’єса має назву «Le roi d'Yvetot».

Il était un roi d’Yvetot     Peu connu dans l’histoire, Se levant tard, se couchant tôt,     Dormant fort bien sans gloire, Et couronné par Jeanneton D’un simple bonnet de coton,     Dit-on. Oh! oh! oh! oh! ah! ah! ah! ah! Quel bon petit roi c’etait là!     La, la!

Новіший російський перекладач І. Тхоржевський переспівує блідо й сухо, немов виправдуючи шорстке Шевченкове слово про «черству московську мову»: «Легендарный король».

Жил да был один король — Где, когда — нам неизвестно, (Догадаться сам изволь), Спал без славы он чудесно, И носил король-чудак Не корону, а колпак —       Правда, так! Ха, ха, ха! Ну не смешно ль Вот так славный был король.

Органічно близький народному гуморові, Самійленко пригадав леґендарних царів народних приказок — «царя Панька», що правив тоді, як «земля була тонка», і «царя Гороха», що панував, «коли людей було трохи». От він, цей симпатичний «цар Горох»:

Колись був добрий цар Горох,      В історії незнаний. Без слави добре спав за трьох,      Немов простий піддáний. Замість корони тільки й мав Ту шапочку, що надівав,      Як спав. Ах, ах, ах, ах, ох, ох, ох, ох! Який був добрий цар Горох!      Ох, ох!

Переклад зразковий. Не кажучи про те, що він точніше віддає зміст і ритм ориґіналу, аніж переклад російський, — хіба не досить, що, перечитуючи його, не маєш того прикрого почуття, що виникає при читанні доброї частини українських перекладачів, не почуваєш, що перекладач іде за якимсь авторитетним зразком російським? А потім, так прекрасно зукраїнізоване королівське ім’я і так глибоко звучить це спочутливе й сумовите українське «ох!» замість безтурботно-веселого ґалльського — від Рабле та Кола Брюньйона — «la, la», і потім — характерно! — українізуючи Беранже, Самійленко ніде не впадає в обивательську «малоросійщину» епігонів Котляревського.

Нема «малоросійщини» і в його власних фейлетонах. Вони досить численні, перелічуємо лише ті з них, що писані куплетами і оздоблені