Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

має приїхати якийсь католицький функціонер, можливо, єпископ, і теж, певно, не промине нагоди сказати кілька прощальних слів. Тепер з'явиться, безперечно, й телебачення. Певна річ, єпископ (він, Гольцпуке, чув про таке вже не раз), нічого не підозрюючи, закликатиме «стражденних єднатися»... Про Петерле йому, звичайно, ніхто нічого не сказав, як, зрештою, і про постріляне обличчя; а про цей жахливий лист, що став тим часом своєрідною державною таємницею,— вже й поготів. Усіх, хто знає про Петерле, постріляне обличчя й лист, хоч ніхто й не здогадується про його зміст (правда, він, Гольцпуке, певен, що обидва поліцейські вже десь проговорились, принаймні перед колегами),— отож, усіх, хто щось знає, знов чекає розчарування. Жертовне життя, жертовна смерть... Таке моральний дух у його людей аж ніяк не підносить, а навпаки — справляє надто гнітюче враження й викликає у них цинізм.

Гольцпуке розлючено вилаявся. Щойно він довідавсь (і від кого — від господині заїзду!), що Беверло застукали справді у Стамбулі, і треба терміново подзвонити Дольмерові, який, втім, уже провів прес-конференцію — і звичайно ж, без нього, Гольцпуке. Господиня слухала прес-конференцію по радіо і згадала щось про «придбання певних товарів, вийти на які нам допоміг власний досвід».

Трясця його матері, є ж бо рація, є вертольоти, однак Дольмер, судячи з усього, не забажав поділитися цим ласим шматком ні з ким і тільки посміявся, коли він, Гольцпуке, прийшов до нього з ідеєю щодо купівлі туфлів. А коли потім Дольмер ще розповів йому про отой безглуздий план старих Тольмів, він, Гольцпуке, заходився лаятись уже відверто й на всі заставки. В цьому жалюгідному закутні з бурим вугіллям сходяться інтереси чоловік п'ятдесяти, не менше. Так уся ця історія може спливти на поверхню, і тоді там завариться така каша!.. А коли потім виткнуться ще й Тольми, то це... це переросте в скандал і зрештою занапастить обох тих милих стареньких.

— Цьому треба завадити, пане Дольмере,— заявив він.— У крайньому разі, навіть вдавшись до сили. Можна перекрити вулицю, інсценувавши невеличку дорожню аварію. Якось же та треба цьому перешкодити! Якщо ви ще не втратили здорового глузду.

— То я повинен наказати, щоб його заарештували?! — закричав Дольмер.

— Навіщо ж. Я пропоную перекрити вулицю. Накажіть загородити в кількох місцях побитими тарадайками проїзд...

— А він піде пішки!

— Але прийде надто пізно, коли похорон уже скінчиться. Я й так змушений відкласти всім виїзд на курси, багатьох відкликати з відпустки, а про те, що поліцію чекають неабиякі труднощі, вже й не думаю — ми до них звикли. Я думаю про політичні наслідки...

— Як-не-як, ви знали Беверло змалечку. Він був вам майже як син, принаймні багато років. Вас знову зраджує пам'ять, любий мій Гольцпуке... Послухайте, що я вам скажу. Забудьте про лист. Що з погляду політики гірше: коли він одержить листа і опублікує його чи, скажімо, коли з дурної голови попхається на фальшивий похорон? Лист, якщо старий його опублікує,— а він це таки зробить,— зачепить нас усіх — усіх до одного. А фальшивий похорон — це справа його особиста. Штабскі підтримує мою думку цілком, ми з ним міркували вже так і сяк. Як тільки стане відомо, що лист існує взагалі, тоді він дуже скоро стане надбанням громадськості. Ну, то що ви на це скажете?..

— І все ж я дав би вказівку, щоб на кожній під'їзній вулиці поставили по кілька тарадайок, які вже відслужили своє. Певна річ, на них треба почіпляти номерні знаки. А курси я про всяк випадок відкладу. Ну, а що ви скажете про туфлі тридцять восьмого розміру?

— Грандіозно, просто геніально! Це позитивно позначиться на вашій кар'єрі. Але про одне ми, гадаю, можемо тепер забути: поїздки на «колесах» не буде.

— Я цього не дуже певен. Зрештою, їй пощастило зникнути. До того ж вони там не самі...

Він намірявся подзвонити до «замочка» вже кілька разів: спершу зітхав, тоді знімав трубку, знову клав її, нарешті набрав усі цифри й аж злякався, коли почув її голос:

— Слухаю!

Він хвилю помовчав, поки вона сказала:

— Слухаю вас, говоріть! Хто дзвонить?

Він нерішуче назвав своє прізвище й додав:

— Не хвилюйтеся. Ви ж здогадуєтеся, чому я дзвоню...

— Так, здогадуюсь. Але ми не піддамося навіть на ваші чари. Ні, любий Гольцпуке, ви стали для нас просто непоганим спільником. Мене цікавить тільки одне: чи одержу я кінець кінцем винагороду? Ви ж бо знаєте — завдяки туфлям, які, зрештою... Все це досить дивно, я шкодую, що сталася ця смерть, але самого його мені не шкода. Зрозумійте це. А от туфлі, винагорода... То я її одержу?

Прокляття, подумав він, тільки б не заплакати! До горла йому підкотився клубок — адже він чув усе, про що шепотілися, мов закохані, ті двоє стареньких людей: про те, чи була зрада, чи її не було, і про образи богоматері, і про дітей...

І всі, геть усі аргументи, навіть ті, що їх називають чи можуть назвати гуманними, на його боці. Він теж повік не забув би про туфлі тридцять восьмого розміру, а цих двох стареньких він просто любить — і його ще дужче, ніж її, і коли він, Гольцпуке, починає міркувати, забувши про політику та службові поліційні справи, то їхній намір піти на похорон викликає в нього справжній