Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Ми всі такі... такі щасливі тепер, дорогенька моя міс Фло! - каже Сюзанна з підозріливим клекотом у горлі.- Ви... ви вже не будете сердитись на мене? Не будете?
- Сердитись? Сюзанно!
- Ні, ні, певно, що не будете. Я ж кажу, не будете, моє-моє серденько! - скрикує Сюзанна.- А он і капітан... ваш друг капітан, знаєте... теж хоче ще раз попрощатись!
- Ура, Втіхо мого серця! - гримить капітан, з переповненим почуттями обличчям.- Ура, Уол-ре, хлопче мій! Ур-ра! Ур-ра!
При тому всьому, що з одного вікна визирає молодий, з другого - молода, що на одних дверях висить капітан, а в другі міцно вчепилася Ніппер; кеб, хоче він того чи ні, мусить їхати, всі інші вози та кеби обурюються, чому він не їде - такого стовпотворіння на чотирьох колесах ще не було. Але Сюзанна Ніппер героїчно тримається свого. Вона всміхається своїй панночці, всміхається крізь сльози, щоправда, але всміхається до кінця. Коли вже й Сюзанна відступає, капітан усе ще ухитряється з’являтись у вікні зі словами: «Ур-ра, мій хлопче! Ур-ра, Втіхо мого серця!» - і з комірцем, що далі, то більш розхристаним, аж поки спроби угнатися за каретою стають цілковито безнадійними. Нарешті, коли карети вже не видно, Сюзанна Ніппер непритомніє і капітан, що підходить до неї, несе її до пекарні, щоб привести там до пам’яті.
Дядько Сол з містером Тутсом під церковним цвинтарем, присівши на огорожу, терпляче чекають їхнього повернення. Ніхто не схильний говорити й не охочий слухати - всі вони втішені і щасливі. В домі у маленького мічмана, сівши снідати, ніхто не може й доторкнутись до страв. Капітан Катл з удаваною зажерливістю накидається на грінки, але тут же кладе край цьому ошуканству. Після сніданку містер Туте обіцяє, що повернеться ввечері, і цілий день никає по місту з таким відчуттям, ніби вже тижнів зо два не спав.
Якийсь дивний чар налягає на будинок і на кімнату, в якій вони так часто сиділи всі вкупі, і яка так спорожніла. Чар цей поглиблює, але водночас і заспокоює біль розлуки. Містер Тутс, повернувшись надвечір, оповідає Сюзанні Ніппер, що мучився цілий день, але що це були солодкі муки. Залишившись із нею віч-на-віч, він відкриває Сюзанні душу й змальовує їй свої почування в ту хвилину, коли вона так одверто розповіла про те, чи може міс Домбі покохати його. У пориві довірливості, викликаної цими спільними спогадами та спільними сльозами, містер Тутс пропонує, щоб вони разом пішли купити чогось до вечері. Міс Ніппер погоджується, і вони накуповують чимало різних дрібниць та, з допомогою місіс Річардс, влаштовують цілком пристойну вечерю перед самим приходом капітана й старого Сола.
Капітан із старим Солем були на кораблі, куди вони відвозили Ді, і бачили, як вантажили скрині Флоренс. Їм було про що розказати - і про популярність, якої зажив собі Уолтер, і про вигоди, які він там матиме, і про те, як він потай трудився від ранку до вечора, щоб зробити з їхньої каюти, за висловом капітана, «лялечку» й приємно здивувати цим свою дружину. «В адміральській каюті, завважте,- каже капітан,- нема кращого ладу».
Але найбільше, мабуть, захоплює капітана те, що в каюті тій буде й великий годинник, і щипці для цукру, і чайні ложечки, і він знову й знову бурмотить: «Едварде Катле, хлопче мій, найкращий курс у житті ти вибрав тоді, як передав їм у спільне володіння цей маленький скарб. Хто-хто, а ти бачиш, де земля, Едварде,- бурмотить капітан,- і це робить тобі честь».
Старий майстер корабельних інструментів більш непритомний і затуманений, ніж завжди, й бере і шлюб, і від’їзд дуже вже близько до серця. Але його неабияк втішає присутність старого побратима, Неда Катла, тож сідає він до столу з вдячним, вдоволеним обличчям.
- Мій хлопець вижив і стоїть на твердому грунті,- каже Сол Джілс, потираючи собі руки.- Чому ж мені не бути щасливим і задоволеним?
Капітан, що ще не сідав до столу, а тинявся чогось по кімнаті, спиняється раптом, якось нерішуче дивиться на містера Джілса й каже:
- Соле! Там унизу лежить остання пляшка старої мадери. Чи не витягнути її сьогодні та випити за здоров’я Уол-ра й його дружини?
Інструментальний майстер значущо поглядає на капітана, засовує руку в нагрудну кишеню свого фрака, видобуває звідти записну книжчину, а з неї - конверт.
- Містерові Домбі,- каже старий.- Од Уолтера. Надіслати за три тижні. Я прочитаю.
«Сер, я одружився з вашою дочкою. Вона разом зі мною поїхала у далеку путь. Бути їй відданим - значить не претендувати ні на неї, ні на вас, а бог знає, що я їй відданий. Чому я, хоч кохав її над усе, не вагаючись з’єднав її життя з моїм, повним непевності і небезпек,- про те я говорити не буду. Ви самі знаєте чому, і ви їй батько. Не дорікайте їй. Вона ніколи вам не дорікала. Я не думаю і не маю надії, що ви будь-коли пробачите мені. На це я найменше в світі розраховую. Але якщо настане така хвилина, коли вам буде спокійніше від думки, що біля Флоренс є хтось, хто поставив собі за мету стерти з її пам’яті минуле горе, то - врочисто запевнюю вас - в цю хвилину можете бути цілком спокійні».
Соломон обережно кладе листа назад у книжчину, а книжчину - назад у кишеню.
- Останньої пляшки старої мадери, Неде,- задумано каже він,- ми поки що розпивати не будемо. Поки що ні.
- Поки що ні! - погоджується капітан.- Ні! Поки що ні!
Сюзанна з містером Тутсом такої ж думки. По короткій мовчанці всі сідають вечеряти й п’ють за молодих, тільки інше вино, а остання пляшка старої мадери так і лежить незаймана в поросі та павутинні.
Минає кілька днів, і показний корабель пливе у відкритому морі, і ходовий вітер надимає його білі вітрила.
На палубі - Флоренс. Навіть в очах найгрубішого матроса це втілення краси, лагідності та безборонності - того, що скрашає мандрівне їхнє життя й повинно принести щастя в цій мандрівці. Ніч. Вона і Уолтер сидять удвох та дивляться на величну смугу світла, що простяглася між ними й місяцем.
Вона бачить її невиразно, бо на очі їй набігають сльози. Тоді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Домбі і син, Чарльз Діккенс», після закриття браузера.