Читати книгу - "Американська трагедія"

І ніхто з тих, хто планував будинок і установлював порядки в ньому, не подумав, на які непотрібні, невиправдані муки вони прирікали тих, кому доводилося відсиджувати тут довгі місяці, чекаючи ухвалень вищого апеляційного суду.

Спочатку, зрозуміло, Клайд нічого цього не помічав. У свій перший день у цій тюрмі він тільки пригубив гірку чашу. А назавтра, на полегшення чи посилення його страждань, приїхала мати. Не діставши дозволу супроводжувати його, вона затрималася, щоб іще раз порадитися з Белнепом та Джефсоном і написати докладний звіт про свої особисті враження, пов’язані з синовим від’їздом. (Скільки жагучого болю таїлося в цих враженнях!) І хоч як турбувала її необхідність підшукати кімнату якнайближче до тюрми, все ж після приїзду вона відразу поспішила в тюремну канцелярію і, показавши розпорядження судді Оберуолцера, а також письмове клопотання Белнепа і Джефсона про надання їй особистого побачення з Клай-дом, дістала дозвіл побачити сина, причому не в старій Оселі смерті, а зовсім в іншому приміщенні. Справа в тому, що начальник тюрми читав про її енергійну діяльність на оборону сина, і йому самому цікаво було поглянути і на неї, і на Клайда.

Та несподівана і разюча зміна в зовнішності Клайда так вразила її, що вона не відразу зміркувала, що сказати, побачивши його бліді, запалі щоки, його позападалі, гарячково блискучі очі. Ця коротко обстрижена голова! Ця смугаста куртка! І ця жахлива Оселя із залізними дверима і важкими засувами і довгими переходами, а по них охорона в тюремній формі…

На мить вона здригнулася, похитнулась і ледве не знепритомніла, хоч їй не раз доводилося бувати в тюрмах, великих і малих — у Канзас-Сіті, Чікаго, Денвері; вона ходила туди роз’яснювати слово боже і повчати і пропонувати свої послуги тим, кому вони могли знадобитися. Але це… це! Син, рідний син! Її міцні, широкі груди піднімалися і опускалися. Вона поглянула ще раз і відвернулася, щоб на мить сховати обличчя. Губи і підборіддя її тремтіли. Вона почала шукати в сумочці носову хустку, і в той же час повторювала напівголосно:

— Господи, за що ти покинув мене?

Але в ту саму хвилину в її свідомості виникла думка: ні, ні, він не повинен бачити її такою. Так не можна, так нікуди не годиться, її сльози тільки хвилюють його. Та навіть її сильної волі неви-стачило, щоб відразу пересилити себе, і вона продовжувала тихо плакати.

Бачачи це, Клайд забув про своє рішення тримати себе в руках і знайти для матері якесь слово заспокоєння і підбадьорення і безладно забелькотів:

— Ну, ну, мамо, не треба. Не треба плакати. Я знаю, що тобі важко. Але все ще уладнається. Напевно, уладнається. І не так уже тут погано, як я думав.

А про себе вигукнув: «Боже мій, до чого погано!»

І м-с Гріфітс одразу відізвалася:

— Бідний мій хлопчику! Синку мій дорогий! Але ми не повинні втрачати надії. Ні, ні. «І врятую тебе від тенет зла». Господь не покидав нас досі. Не кине й надалі, я твердо знаю це. «Він водить мене до тихих вод». «Він зміцнює дух мій». Будемо уповати на нього. І потім, — додала вона швидко і діловито, щоб підбадьорити не тільки Клайда, а й себе, — адже я вже все підготувала для апеляції. На цьому тижні її буде подано. А це означає, що твоя справа не може бути розглянута раніше, як через рік. Просто я не чекала побачити тебе таким. Тому й розгубилася. — Вона випростала плечі, підвела голову і навіть витиснула деяку подобу усмішки. — Начальник тюрми, видно, добра людина, так хороше до мене поставився, та коли я побачила тебе…

Вона витерла очі, ще вологі після цієї несподіваної і страшної грози, і, щоб відвернути свої і його думки, заговорила про наступні невідкладні справи. М-р Белнеп і м-р Джєфсон подали велику надію їй в останній раз, коли вона з ними бачилася. Вона заходила до них у контору перед від’їздом, і вони сказали, що ні вона, ні Клайд не повинні сумувати. А тепер вона, не відкладаючи, почне свої лекції, і це відразу ж дасть їй необхідні кошти. Нехай Клайд і не думає, що все вже закінчено. Нічого подібного! Той вирок напевно буде скасовано, і справу передадуть на новий розгляд. Адже той процес був цілковитою комедією, він сам це знає.

Ну от, а вона, як тільки знайде собі кімнату де-небудь недалеко від тюрми, подасться до найвидатніших представників обернського духовенства і постарається домогтися, щоб їй дозволили влаштувати свої виступи в церкві, і не в одній, а в кількох. М-р Джефсон через два-три дні надішле їй деякі матеріали, вона зможе їх використати. А потім вона поїде в Сіракузи, Рочестер, Скенектеді та інші міста: на Сході і їздитиме, поки не набере досить грошей. Та вона не залишить і його. Вона приїжджатиме до нього принаймні раз на тиждень і писатиме йому листи через день або навіть щодня, якщо зможе. Вона поговорить з начальником тюрми. І нехай Клайд не впадає в одчай. Звичайно, перед нею сила-силенна роботи, але господь буде з нею в усіх її починаннях. Вона це знає твердо. Хіба він не явив уже їй свою велику і чудотворну милость?

А Клайд нехай молиться за неї і за себе. Нехай читає Ісайю. Псалми 23-й, 50-й і 91-й, кожного дня. І Аввакума теж. «Чи є перепони правиці господній?» І кінець кінцем, після нових сліз, після зворушливого прощання, що краяло серце, вона пішла, а Клайд повернувся до себе в камеру, безмежно вражений її горем. Мати. В її роки, убога, без копійки, мандруватиме по містах, збираючи гроші, необхідні для його порятунку. А він був таким поганим сином, — тепер він розуміє це.

Він сів на край ліжка і схилив голову на руки, а в цей самий час м-с Гріфітс спинилася біля воріт тюрми — важкі залізні ворота захлопнулися за нею, а попереду на неї чекала чужа непривітна кімната і всі випробування задуманої нею поїздки… Сама вона зовсім не відчувала тієї впевненості, яку намагалася передати Клайдові. Та, звичайно, господь допоможе їй. Адже він ніколи не покидав ЇЇ. То невже ж він кине її тепер — у найстрашнішу її годину, в найстрашнішу годину її сина? Невже?

Вона дійшла до автомобільної стоянки, що була поблизу, і знову спинилася, щоб іще раз поглянути на тюрму, на її високі сірі мури, сторожові башти з озброєними вартовими в тюремній формі, вкриті