Читати книгу - "Вибрані твори"

Прощаючись із Гоглідзе, Дмитро знову нагадав:

— Дивись, Симоне, щоб кулемети нам хоч з-під землі, а дістали.

— Під землею будуть — дістанемо. На землі будуть — дістанемо. На небі з'являться — теж дістанемо, — відповів Гоглідзе, який любив пишні вислови.

— Ну, бувай, кацо, — по-простому обнялись, поцілувались. — Зв'язкових двічі на день присилай, щоб не печалив мене мовчанкою.

— Гаразд, товаришу командире, — усміхнувся чистою дитячою посмішкою, вскочив на мотоцикл і подався до своїх розвідників.

Говорив Дмитро про кулемети недаремно — хотілося, щоб сила його загону зміцніла вогневою наснагою, мріяв, щоб у кожному взводі на два стрілецькі підрозділи припадав третій — кулеметний.

Всі останні дні, радісні, неначе сон, поглинула робота по формуванню нових взводів, складання докладних звітів за останній час, підготовка нагородних матеріалів на кращих партизанів і короткі відвідини сім'ї.

Знову Андрій, уже чотирнадцятилітній ставний підпарубчак, попросився, щоб батько забрав його із собою. Але Дмитро відмовив навідріз.

Тоді хлопець, кусаючи губи од досади, образи, з серцем випалив:

— Ви все мене бережете. Думаєте, маленький… Ми з Степаном Синицею вже шість машин зірвали, вісімнадцять фашистів знищили. Нема у вас правди, тату!

— Де зірвали? — схвильовано і зворушено впився очима в хлопчака. «Так от який у мене син», — вслухався в переривчасту мову Андрія. Хотілося підійти, обняти, поцілувати його, але це значило вже дати згоду, щоб хлопець ішов у загін. Отож перебільшено нахмурив брови.

— Так візьмете, батьку?

— Пізніше побачу. Зараз без тебе роботи вистачає.

— Ну, візьміть мене хоч вашим ординарцем, — настоював хлопець.

— Яке вигадав! — засміявся. — Тебе ординарцем, маму підривником, бабу куховаркою, — і цілий загін буде із нашої сім'ї.

Пізніше прибіг Степан Синиця. Бачачи, що Андрій мирно бесідує із батьком, весело запитав:

— Що? Уже прийняли тебе в партизани, Андрію?

— Ні, — відповів похмуро і знову закусив губу.

— Куди тобі. Іще каші мало з'їв Підрости трохи, — утішив. — А я уже завтра йду в ліси. Підривником стаю.

— Тату, — потянув своє.

— Сказав — почекай!

Встав з-за столу і пішов у другу хату.

— От у мене батько, — сумовито поглянув на Степана. — І не упросиш, і не вблагаєш.

— Всі вони одним миром мазані, — безапеляційно промовив Степан. — Хіба вони розуміють дітей? їм усе здається, що ми маленькі. На що вже я парубок не з останніх, — не без хизування пройшовся по хаті, — а як тільки сказав матері, що йду в ліси, вона в сльози: «Ой, куди ти, дитинонько моя. А куди ти від'їжджаєш, а на кого мене покидаєш», — по-жіночому приклав руку до лиця і засміявся. — Бач, я їй і досі ще дитинка. У мене вже, повір, вуса виростуть, а матері все я буду дитинкою. Старі завжди відстають від жизні.

— Це ти правду говориш, — погодився Андрій. — Прийдеться мені втікати в другий загін. А хотілося б з батьком побути.

— Від нього не втечеш — найде. Твій такий, що безпремінно найде… Ех, і діла, Андрію, неважнецькі твої, — заговорив з перебільшеною зверхністю і повагою до себе. — А мені тепер море по коліна. Підриватиму поїзди, аж гай шумітиме. Після війни поїду вчитися у військову академію. Нам, партизанам, тільки на командирів треба вчитися… А ще як ордена зароблю! От жаль, що ти таким малим удався, по літах, звичайно. Це б разом поїзди зривали, разом у Москву поїхали. Сталіна на параді побачили б. Що не кажи, Андрію, а добре бути дорослим, таким, як я!.. О, в тебе і сльози уже заблищали. Це недобре, дєтко! Хто ж тебе такого в партизани прийме?

— Замовч ти нарешті, — відвернувся від Степана…

XXІІ

Перше донесення Симона Гоглідзе розсмішило увесь штаб. «Дорогий товаришу командир, — писав начальник розвідки. — На дільницях Орел, Соловей, Сокіл, Перепілка усе спокійно. Із Куріпки фашисти евакуюють добро і худобу подалі від своїх сусідів — партизанів. Ми розсердились на цих табунщиків за недобросусідське життя. Вночі напали на них, одних побили, інших взяли в полон, треті розбіглися. Кулеметів поки не дістали, а дістали п'ять тисяч овець. Посилаю вам їх із донесенням. Неодмінно оповістіть, коли приготовите шашлик. Вівці жирні, шашлик добрий буде».

— Бач, яка спасенна душа — проситься на шашлик приїхати. Знаю його — сидить тепер десь біля вогнища і цілого, барана на залізяці покручує, — похитуючи головою, сміявся скупий Віктор Гаценко, радіючи, що тепер йому нема чого сушити голову над «проблемою з м'ясом та без м'яса».

— Або барана крутить, або фашистові голову скручує, — промовив Созінов, одриваючись від шифрованої карти, де кожен квадрат був позначений птичими назвами. — Вікторе Михайловичу, а проти шашлика, як сказав би Гоглідзе, не маю ніяких грунтовних заперечень.

Дмитро із Туром пішов на галявину до партизанів останнього поповнення. Навкруги цюкали сокири, співали пили, брязкали лопати. Під керівництвом інженера Токарева за планом, в шаховому порядку, будували землянки, прорубували доріжки, обладнували свій лісоград.

Соромлячись і червоніючи, до них підійшла Соломія. І Тур теж почервонів, не спускаючи очей із дівчини.

— Що, знову прийшла проситися на завдання? Так і знай — зараз не пущу: батько без тебе місця знайти не може. Утіш його старість, поки можна.

— Так я тепер, Дмитре Тимофійовичу, щодня в нього буваю, — і переглянулась із Туром.

— Тут таке діло, — ніяковіючи, заговорив і зам'явся Тур, і Дмитро не пізнав голосу свого комісара. Слово якось відскакувало від слова, не трималось купи.

— Туре, не пізнаю тебе, — поглянув на Тура, потім на Соломію, що аж голову нагнула, щоб заховати рум'янець на щоках.

Зрештою і Тур почав сердитись на себе і вже ясніше заговорив:

— Дмитре Тимофійовичу! Війна є війною, але вона не виключає людських почуттів. На війні вони ще більше міцніють.

«Пішла лекція», — осміхнувся в думці Дмитро, зрозумівши все.

— Ну от, наші почуття, себто мої і Соломії… — і аж сплюнув спересердя, що на язик нав'язли заялозені слова…

— Вітаю вас на сьогоднішній день, і на завтрашній, і на все життя! — Дмитро з'єднав руки Тура і Соломії. — Ви це хотіли сказати? — поглянув у очі обом.

— Це, — майже одночасово промовили і Тур, і Соломія.

— От і добре. В тяжкий час поєдналися ваші серця. Значить дружба, любов буде міцнішою. Щасти вам доля. А день весілля обирайте самі — усім загоном будемо справляти, — поцілував Соломію, а потім Тура.

Дмитро довго міркував, як сказати Михайлові, що Тур одружується з Соломією. І вночі, прокинувшись, не міг заснути, думаючи, як притишити біль Созінову. Він бачив, як тяжко було на душі хлопцеві, бачив, як той стримував себе, вперто працюючи над