Читати книгу - "Притулок пророцтв"

– А що, я зовсім не на твій смак?

Рейвен підморгнула.

– Щоб ти штрикав мене тією зубочисткою?

Він вийняв паличку з рота і зняв маску. Хоч його обличчя й було пооране зморшками, проте мало напрочуд молодий вигляд.

– Якби побути з тобою хоч годинку, вона більше ніколи не була б мені потрібна.

Рейвен засміялась і відштовхнула його руку.

– І не займайся онанізмом. Коли вмикатимеш таймер, не треба, щоб у тебе дрижала рука.

– Будь обережна, Нікі, у мене таке відчуття, що тут щось нечисто.

– Я мушу стежити за дорогою, – промовила Рейвен. – А ти зосередься на бомбі. Дивись, обидва міжнародні термінали вже попереду.

– Зупинися між ними, Нікі.

– Я можу під’їхати ближче.

– Тут якраз нормально. Я бачив, як ти реагувала на свічку на торті і знаю, що ти боїшся вогню.

Рейвен озирнулася. Майданчик перед терміналом був порожній. І де ж, у біса, поліція? Чи вони вирішили, що дзвінок з попередженням про вибух – усього лише розіграш?

– Між терміналом і поромною пристанню лінії Саламіна – Перама є місце, – сказав Зубочистка.

Рейвен заднім ходом в’їхала на стоянку. Зубочистка натяг маску і з рюкзаком через плече вийшов з машини й повільно рушив до терміналу.

А що це валяється на пасажирському сидінні? Через збудження він забув свою зубочистку. Рейвен дістала з бардачка серветку і, загорнувши в неї зубочистку, сховала до кишені. Дімітрі здивується, що вона її не викинула, а залишила для нього.

Через дзеркальце заднього огляду Рейвен спостерігала, як він підіймає клапан рюкзака й запихає туди руку, щоб ввімкнути таймер.

Раптом Зубочистка обернувся.

– Тікай, Нікі! Забудь про мене! Рятуйся!

Він кинувся бігти в напрямку міжнародного пасажирського терміналу, якнайдалі від неї.

Прогримів вибух. Зубочистку огорнули язики полум’я. Рейвен ледь тамувала крик.

Крізь полум’я вона побачила, як у повітря злетіла його відірвана ліва рука. Долоня, що пестила її по стегні, ще й досі стискала рюкзак. Борючись з нападом паніки, Рейвен натиснула на газ. Фургон занесло на тротуар. Перехожі кинулися врозтіч.

Поворот, і ще один. Від’їхавши на кілометр, Рейвен вискочила з салону, оббігла фургон і відімкнула задні двері. З її грудей ще й досі рвався крик. Вона осідлала мотоцикл і з ревінням вивела його на дорогу.

Женучи «Гарлей» геть від Пірея, вона полізла до кишені і витягла зубочистку. Треба було дозволити йому погладити себе. Він тільки хотів торкатися її, і більше нічого. Вона штрикала зубочисткою собі у зап’ястя, доки не виступила кров. Стримуваний крик нарешті прорвався назовні.

РОЗДІЛ 22

Діставшись до міжнародного пасажирського терміналу, Артеміда, не гальмуючи, проїхала далі.

– Я зупинюся ось тут, Дуґане. До вантажної платформи на поромній пристані пройдемося пішки.

Дуґан почув вибух і побачив полум’я. Заголосили сирени. Біля терміналу почали збиратися люди, та поліція відтіснила юрбу назад. Людський потік кинувся до пристані.

Артеміда проштовхувалася крізь юрбу до терміналу.

– Куди це ти, чорт забирай? – вигукнув Дуґан.

– Вибухів більше не буде.

Дуґан помітив, як повз них мчить світло-блакитний фургон. Авто вискочило на тротуар, тоді знову з’їхало на дорогу. Це хтось із підривників чи просто нажаханий роззява?

На майданчику перед терміналом лежав розпластаний чоловік, охоплений полум’ям. Одяг на ньому палав. Уся шкіра була вкрита субстанцією, що на вигляд нагадувала смолу.

Поряд з чоловіком різко загальмував чорний седан. З нього вийшов кремезний чоловік з чорною пов’язкою на правому оці і махнув офіцерові, щоб йому дали дорогу. Дуґан впізнав капітана Гектора Еліаде, який поширив інформацію про «Сімнадцяте листопада».

Ряди поліцейських розступилися, пропускаючи його вперед. Щойно капітан наблизився до пораненого чоловіка, на місце події під’їхала швидка, завиваючи сиреною і блимаючи мигалкою на даху. Медики викотили ноші і кинулися до постраждалого.

– Не чіпайте його! – заволав капітан Еліаде. – Я мушу перевірити, чи він у стані говорити!

Він присів навпочіпки поруч із чоловіком.

– Якщо ви мене чуєте, ворухніть ногою.

З горла постраждалого вирвався булькотливий звук. Одна нога сіпнулася. Від цієї картини в Дуґана по шкірі побігли мурашки. Якраз вдалий час співчувати терористу-смертнику, чорт забирай.

Нарешті Еліаде зробив лікарям знак, щоб забрали обгорілого чоловіка. Вони поклали його на ноші й покотили до задніх дверей карети швидкої. Заштовхавши ноші до салону, медики з грюкотом зачинили двері, і авто, завиваючи сиренами, поїхало геть.

Потрібно зв’язатися з Хароном. Може, він в курсі, що відбувається. Дуґан відійшов подалі від юрби, витяг свій мобільний і набрав номер.

Почувся непевний голос:

– Так?

– Харон?

– Хто телефонує?

– Стоматолог.

Дуґан розповів йому, що сталося.

– Ми не хочемо, щоб наша чорна пташка відлітала з Греції, – сказав Харон. – Якщо їй вдасться потрапити до Штатів, повернути її до Афін буде майже нереально.

– Як щодо надзвичайної видачі[23]?

– Не знаю, про що ви, але утрясання всіх формальностей із суддею, який розглядає справи психічнохворих, забере чимало часу. Знайдіть її і зупиніть. Якщо вам не вдасться витягти з дівчини пророцтва Тедеску, передайте її в руки Еліаде. Він у нас фахівець у справі допитів. Робіть все що завгодно, щоб тільки вона лишилася в Афінах.

Харон від’єднався.

Обернувшись, Дуґан помітив, що Еліаде вдивляється в нього своїм здоровим лівим оком і показує на нього одному з поліцейських.

Офіцер змахнув кийком.

– Стояти!

– Я просто проходив повз, – запротестував Дуґан.

Поліцейський штрикнув його кийком у живіт.

– Руки за спину, негайно!

Дуґан роззирнувся в пошуках Артеміди. Її ніде не було видно. Їй вдалося вислизнути й уникнути затримання. Можливо, вона таки подвійна агентка. Офіцер скував його руки кайданками і заштовхав до поліцейського мікроавтобуса.

Еліаде заліз назад у седан і дав знак водієві рушати. Мікроавтобус поїхав слідом.

І якого дідька йому тепер робити? Чинити опір? Підкорятися? Розповісти, хто він? Не панікувати. Треба зібратися з думками. Його ніколи не допитували із застосуванням сили. Він же аналітик, а не агент, чорт забирай.

На такі випадки потрібно було запастися пігулкою ціаніду.

РОЗДІЛ 23

Пірей – Афіни

Рейвен гнала свій «Гарлей», минаючи вулицю за вулицею. Врешті-решт вона звернула в провулок за кілька кварталів від схованки, зупинилась і витягла мобільний.

Відрахувала три гудки. Вибила. Тоді ще два, потім знову три.

– Слухаю, – почувся обережний голос Алексі.

– Це Нікі. У нас стався збій.

– Так, ми чули по радіо. За тобою стежили?

– Здається, ні.

– Покружляй трохи, поки не впевнишся, що за тобою немає хвоста, тоді їдь на квартиру.

– А не до схованки?

– Спершу заїдь