read-books.club » Сучасна проза » Грона гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "Грона гніву"

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Грона гніву" автора Джон Ернст Стейнбек. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 26 27 28 ... 156
Перейти на сторінку:
і Ной — Ной-первісток, високий і дивний. Було цікаво дивитися на його обличчя — спокійне і ніби здивоване. Він ніколи за все життя не злився. На розлючених людей поглядав з подивом, подивом і відчуттям незручності, як нормальний на божевільних. Рухи в Ноя були розмірені, говорив він зрідка, тож ті, хто не знав цього чоловіка, вважали його за дурника. Він був не дурний, але дивак. У нього не було ні гордості, ні потягу до жінок. Працював і спав у раз назавжди усталеному ритмі, й це Ноя задовольняло. Він любив своїх кревних, але ніколи не виявляв цього. Дивлячись на нього, важко було сказати, що саме тут не так, але Ной справляв дивне враження, начебто щось у цьому чоловікові деформоване: голова, тулуб, ноги, а може, мозок. Батько знав, чому Ной такий дивний, але соромився про це казати й тому ніколи не згадував. Тої ночі, як народжувався Ной, батько так налякався мук породіллі, котра кричала до нестями, що мало не збожеволів. Власними сильними руками він витяг немовля і прийняв його. Повитуха, яка спізнилася, побачила, що голівка маляти деформована, шия витягнута, тільце перекручене,— і власноруч зліпила голівку, сама сформувала тільце дитинчаті. Батько не забув цього випадку і соромився говорити про нього. І він був м’якший з Ноєм, ніж з іншими. Дивлячись на Ноєве широке обличчя, занадто широко розставлені очі й видовжені слабкі щелепи, батько згадував покручений, спотворений череп малюка. Ной міг упоратися з будь-якою роботою, яку йому загадували, умів читати й писати, лічити й узагалі все виконувати, але, здається, це не тішило його; він не дбав і працював мляво, наче не був зацікавлений у власній праці й робив на інших. Він жив у якомусь своєму дивному зачаєному світі, й це читалося в безтурботних Ноєвих очах. Був чужий у цьому світі, але почуття самотності не знав.

Усі вчотирьох перейшли двір, і дідо заволав:

— Де він? Та де ж він, чорт забирай?

І його пальці знову почали намацувати ґудзики на штанях, а потім, забувшись, потягнулися до кишені. І тоді він побачив Тома, який стояв у дверях. Дідо зупинився, й інші зупинилися. Його очиці люто заряхтіли.

— Ось, погляньте! — промовив він.— Кримінальник. Зроду в нашому роду Джоудів ніхто в буцегарні не сидів.— Його думка знову перемкнулася.— Яке вони мали право його саджати! Він просто зробив те, що і я зробив би! Сучі діти, ось вони хто! — Його думки знову перемкнулися.— Тернбулл, скунс смердючий, похвалявся: застрелю його, мовляв, не стерплю. «Я» та «я», каже, кров така в мені. А я йому так і переказав: «Не руш Джоудів. Мо’, у нас кров ще чистіша, ніж у тебе». І ще сказав: «Спробуй-но з ружжом сунутися — я тобі з нього просто у дупу випалю». Так і сказав. Налякав до корчів.

Бабця, не слухаючи слів, пробекала своє:

— Славімо Суса Христа!

Дідо підійшов до дверей, стукнув Тома в груди, і очі старого заблищали від гордощів:

— Ну, як ти, Томмі?

— О’кей,— відповів Том.— А ви як ся маєте?

— Та жеребець що тре’,— відповів дідо. Його думки знову перестрибнули.— Я так і кажу: «Джоуда в буцегарні не втримати!» Так тоді й сказав: «Прийде Томмі, повернеться — через мури перескочить!» Ось ти й дременув. Посунься, я їсти хочу.

Переповнений спогадами, він сів і підсунув собі таріль зі свининою, дві великі перепічки, які щедро підсмачив підливою, та заходився їсти. Доки всі всідалися, дідо говорив з набитим ротом.

Том лагідно всміхався, дивлячись на діда. І сказав:

— Ну хіба не зух?

Дідо не міг озватися ні слівцем, надто вминав їжу, але його люті оченята всміхнулись, і він енергійно закивав.

Бабця гордовито мовила:

— Де ще знайдеш такого джиґуна, такого клятого! У пекло на коцюбі в’їде, славімо Суса! Вантажівку водити хоче! — злісно додала вона.— Е ні, не вийде!

Дідо мовчки жував, раптом вдавився, виплюнув недожований шматок перепічки просто на коліна й закашлявся.

Бабця усміхнено дивилася на Тома:

— Замазура, еге? — ущипливо зауважила вона.

Ной стояв на сходинці, де зіткнувся з Томом, і широко розставлені братові очі дивилися наче повз прибулого. Його обличчя мало що виражало.

— Ну як ти, Ною?

— Добре,— відповів Ной.— А ти як?

Це було і все, але почути бодай це було приємно.

Мама зігнала мух з підливи.

— У нас немає стільки місця, щоб сісти,— сказала вона.— Беріть тарілки й сідайте де можете. Надворі або ще десь.

Раптом Том згадав:

— Стривайте! А де проповідник? Щойно ж був тут. Куди він подівся?

Батько відповів:

— Я його бачив, але він пішов.

А бабця пронизливо заверещала:

— Проповідник? З тобою проповідник? Ану веди його сюди. На нас благодать зійде. А він,— вона вказала пальцем на діда,— поспішає — уже їсть. Веди проповідника.

Том вийшов з дому.

— Агов, Джиме! Джиме Кейсі! — крикнув він.

Він вийшов на подвір’я.

— Ох, Кейсі!

Проповідник виліз із-під цистерни, сів на землю, потім устав і рушив у бік будинку. Том запитав:

— Ви що робите, ховаєтеся?

— Та ні. Але нащо чужому сунути носа до сімейних справ. Просто сидів і думав.

— Ходіть до нас і попоїжте,— запросив Том.— Бабця хоче благодаті.

— Та я ж більше не проповідник,— запротестував Кейсі.

— Та все’дно йдіть. Дайте їй благодаті. Шкоди ж ніякої не наробите, а їй це подобається.

Вони разом пішли на кухню.

— Ласкаво просимо,— спокійно сказала неня.

— Ласкаво просимо,— додав батько.— Призволяйтеся до сніданку.

— Молитву,— наполягала бабця.— Хай спершу прочитає молитву.

Дідо люто задивився на Кейсі, доки не впізнав його.

— А, оцей, проповідник,— промовив старий.— Ох, хлопець він що тре’. Завше мені подобався, як я побачив...— і він так непристойно підморгнув, що бабця вирішила, ніби дідо сказав щось аморальне, і прикрикнула:

— Заткни пельку, ти, грішний старий козел!

Кейсі нервово запустив пальці собі в чуприну.

— Тре’ мені вам сказати, я більше не проповідник. Мені тут просто втішно, радий вас бачити, вдячний вам за доброту й гостинність — тому, чом би й ні, скажу молитву як умію. Але більш я не проповідник.

— Проказуй,— мовила бабця.— І не забудь згадати, що ми до Каліфорнії їдемо.

Проповідник схилив голову, інші теж. Мати склала руки на животі й теж схилила голову. Бабця вклонилася так низько, що її ніс

1 ... 26 27 28 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грона гніву"