Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

Коли ми припинили говорити про рівновагу між роботою та життям і почали говорити про дискримінацію стосовно опіки та догляду за дітьми, то побачили світ по-іншому. Ми помітили зв’язок між мамою з гнучким графіком у декретній відпустці, якій доручають менш цікаві завдання для менш важливих клієнтів, та відмовою роботодавця надати лікарняні дні та вихідні або ж будь-який гнучкий графік для працюючої мами (чи тата) в першу чергу. В обох випадках відбувається дискримінація працівника, який може доручити комусь догляд за своїми дітьми. Та в обох випадках роботодавець припускає, що неможливо одночасно справлятися з домашніми обов’язками й бути хорошим працівником. Але чому так має бути? Найменше, що ми можемо зробити, — це примусити роботодавців обґрунтувати це припущення.

Також ми спостерігаємо дискримінаційне припущення, яке вклали в наш світогляд, що роки, які жінка витрачає на догляд за іншими, утворюють нездоланну прірву в її резюме. Крім того, цей провал налічує сотні мільйонів додаткових неоплачуваних годин{160} роботи вдома по всій країні щороку в нашому національному ВВП. В обох випадках ми дотримуємося думки, що робота з догляду — це не та робота, що має значення, незважаючи на те, що вона має важливе значення для благополуччя літніх і хворих людей та формування інтелекту й дорослішання молодих. Ми також не вважаємо, що це може якимось чином бути корисним для самих доглядальників, навіть якщо в певних обставинах це цінний і бажаний досвід.

У результаті материнство стає лиховісним, у 1985 році економістка Ненсі Фолбр назвала це «зубожінням материнства»{161}. Через тридцять років, у 2012 престижний Russell Sage Foundation опублікував{162}, скільки коштів Сполучені Штати виділяють на догляд за дітьми і якої політики дотримуються у цій справі. Фолбр та її колеги відзначають, що сім’ї з низьким рівнем доходу страждають від нестачі державних субсидій на догляд за дітьми. Вони, як правило, мають більше дітей, ніж сім’ї з високим рівнем доходу, що передбачає одночасно й вищі потреби з догляду й необхідність більших доходів. У той же час, «з невисокою зарплатнею та незначними заощадженнями» їм набагато важче впоратися з особливими потребами похилих або хворих членів сім’ї. Поки матерям платять менше й рівень їхніх доходів знижується, це має більший вплив{163} на сім’ї, яким немає з чого почати.

У нашому новому словнику покарання за материнство — це яскравий приклад дискримінації щодо тих, то доглядає за близькими, упередженість, яка впливає на рівень доходів. Хоча наслідки мають набагато гірший вплив на бідних жінок. Зубожіння материнства на нижчих щаблях рухається паралельно й на верхніх щаб­лях. Якщо ми по-справжньому цінуємо догляд, який був не тільки необхідним, але й важливим, корисним і важким, ми докладемо всіх зусиль, щоб пристосувати його до працівників й підтримати, і це базуватиметься не на наших припущеннях, а на їхніх результатах.

Опинившись усередині

Американські жінки середнього класу розриваються між конкуренцією на роботі та домашніми обов’язками, що проявляється у два протилежні способи. Коли сім’ю забезпечують не дві людини, а одна, яка має ще й доглядати за рідними, у таких родинах зазвичай мало радощів. Уорен та Тьягі дослідили руйнівну дію «пастки двох доходів» серед американських сімей середнього класу, показавши, що жінки, які виходять на роботу протягом останніх сорока років, втрачають підстраховку, яка дозволяла традиційній сім’ї з одним годувальником пережити фінансові невдачі. «Мати, яка сидить удома{164}, була основною гарантією сім’ї від безробіття та неплатоспроможності»: у разі, якщо батько втратить роботу, мати все одно могла вийти на роботу й підтримувати сім’ю. Проте, коли обоє батьків працюють і сім’я залежить від двох доходів, які є основними, у родини вже немає такої підстраховки на випадок кризи.

На думку Уорен та Тьягі, не потрібно змушувати матерів залишатися удома: ці матері працюють, бо забезпечення сім’ї є справою обох батьків. Ідеться про те, щоб підкреслити, яким чином мати чи батько, які вдома не сидять, забезпечують істотну економічну цінність для суспільства. Це страхувальник та помічник у догляданні, який здатний поспішити на допомогу, коли інший член сім’ї захворіє або похилого родича потрібно буде відвезти до лікарні чи врівноважити чекову книжку. Те, що ми, як і суспільство, ставимо заробляння грошей понад опіку над іншими, робить нас сліпими щодо справжньої ціни. Ми забуваємо, що більша кількість грошей насправді не може замінити опіку.

У сім’ях середнього достатку, де обоє батьків намагаються вижити на одну зарплатню, дохід, імовірніше, буде приносити батько, а не мати. Я попросила Pew Research опрацювати дані{165}, і Річард Фрай, старший науковий співробітник, дослідив, що серед пар із середнім доходом, де працював хтось один, 70 % годувальників — це чоловіки.

Проте ці цифри поступово змінюються, оскільки кількість робочих місць у традиційних для жінок галузях збільшується, натомість у чоловічих галузях — зменшується.

У містах по всій країні, де зникли робочі місця для чоловіків на виробництвах, пристойну роботу можна знайти переважно в галузі освіти та охорони здоров’я. Така робота пов’язана з доглядом: годування та підтримка немовлят, хворих та літніх людей. Традиційно, такі роботи ми цінуємо нижче, і платять за них менше, ніж за роботи, які належать до конкурентного сектору економіки. Школи та лікарні — некомерційні установи, а тому не належать до конкурентного сектору, вони стають місцем роботи жінок.

Ця закономірність існуватиме ще довго. Як я вже зазначала у другому розділі, книги Хони Разін «Кінець чоловіків» та Лізи Манді «Багатша стать» зображають, як економіка переорієнтовується з промисловості через обслуговування та інформацію на просування традиційно «жіночих» навичок{166}, на зразок соціальної кмітливості, відкритого спілкування та навіть уміння сидіти на місці. Разін проаналізувала тридцять професій, які, за прогнозами, будуть постачати найбільшу кількість робочих місць протягом наступного десятиліття, й прийшла до висновку, що «жінки будуть домінувати у двадцяти професіях{167}, серед яких будуть догляд за хворими, бухгалтерський облік, медична допомога вдома, догляд за дітьми та приготування їжі».

У мене був досвід, пов’язаний з цим феноменом, кілька років тому, коли Енді раптово захворів у Лондоні й потрапив до лікарні. Коли його перевели в окрему палату, я глянула на графік догляду за хворим і подумала, що він виглядає протилежно до графіка корпоративного управління. Серед двадцяти медсестер — усі жінки, за винятком трьох чи чотирьох чоловіків (і жоден з них не мав британського походження). Моє нещодавнє знайомство з американською системою охорони здоров’я виявило подібні закономірності.