Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Ну от знову, — сказала вона. — Тут щось не так. Немає ні вихідного коду, ні адреси. І це «причеп», але він «прямословом». 

У кріслі біля стіни навпроти, дивлячись у протилежний бік, бо він працював вгору по Лінії, сидів Роджер; він мав сімнадцять років і вже готувався отримати сертифікат старшого семаграфіста. 

Не припиняючи набирати семаграму, він спитав: 

— Про що там? 

— Там сказано «ГНУ» — напевне, це код — а потім лише ім’я. Джон Любесерце. Хіба це не... 

— Ти переслала його? — перервав Дідусь. 

Він скоцюрбився в кутку цієї тісної кімнатки на півдорозі до верхівки вежі й лагодив щитковий блок. Він був старшим семаграфістом, скрізь побував і знав усе. Всі називали його Дідусем. Йому було двадцять шість. Коли Аліса чергувала на Лінії, він завжди знаходив собі якусь справу поряд, навіть попри те, що в іншому кріслі сидів ще один оператор. Лише згодом вона дізналася чому. 

— Так, там же був код «Г», — відповіла вона.  

— Тоді все гаразд. Не переймайся. 

— Так, але я пересилала це ім’я й раніше. І то кілька разів. І вгору по Лінії, і вниз. Саме лише ім’я, ніякої додаткової інформації, нічого! 

Чомусь їй здавалося, що вона говорить щось не те. Проте вона продовжила. 

— Я знаю, що «У» означає, що в кінці Лінії семаграму має бути відправлено назад, а «Н» — що відправник наразі не підключений, — це було самовихвалянням, але для чогось же вона вивчала цілими годинами книгу кодів. — Тобто маємо просто ім’я, яке постійно передається Лінією туди й назад! Який у цьому всьому сенс? 

Ні, щось явно було негаразд. Роджер продовжував працювати, але дивився просто перед собою, і його обличчя було грізним. 

Нарешті Дідусь сказав: 

— Дуже розумно, Принцесо. Ти тямовита, смертельно заздрю. 

— Ха! — сказав Роджер. 

— Вибачте, якщо я щось не те зробила, — боязко сказала дівчинка. — Я просто подумала, що все це дивно. А хто такий Джон Любесерце? 

— Він... упав з вежі, — промовив Дідусь. 

— Він загинув? — жахнулася Принцеса. 

— Ну, дехто каже... — почав Роджер. 

— Роджере! — урвав його Дідусь. 

Це пролунало як застереження. 

— Я знаю про Повернення додому, — сказала Принцеса. — І знаю, що душі загиблих семаграфістів залишаються на Шляху. 

— Хто тобі таке сказав? — поцікавився Дідусь. 

Принцеса була досить тямущою, щоб зрозуміти, що якщо вона відповість аж надто конкретно, дехто матиме неприємності. 

— О, просто чула, — безтурботно відповіла вона. — Не пам’ятаю де. 

— Тебе хотіли просто полякати, — сказав Дідусь, дивлячись на Роджерові червоні вуха. 

Насправді для Принцеси це зовсім не звучало страшно. Якщо вже маєш померти, то значно краще проводити час у польотах між вежами, аніж лежати в землі. Але вона була досить тямущою і для того, щоб зрозуміти, коли потрібно поміняти тему. 

Врешті-решт після довгої паузи, яку переривало тільки рипіння поставлених ним у щитковий блок новеньких закривок, заговорив Дідусь. Говорив він так, ніби щось замислив. 

— Ми постійно пересилаємо його ім’я в «причепах», — вимовив він, і Принцесі здалося, що вітер у рядах щитків на верхівці вежі загудів гучніше, а безугавне клацання самих щитків зробилося квапливішим. — Він ніколи не хотів повертатися додому. Він був справжнім семаграфістом. Його ім’я — в коді й у вітрі, що виє між тросів та щитків. Чула ж, як кажуть? «Людина не вмерла, доки живе її ім’я».  

Розділ п’ятий 

ЗАГУБЛЕНІ В ЗАМЕТАХ ІЗ ЛИСТІВ 

В якому Стенлі спізнає радість торбинок — Страх пана Шеляга перед пращурами — Пан Ґедзь стривожений — Великосвітська особа Хаббар Злотний — Сходи з листів — Листозсув! — Пан Губперук бачить це — Обведені круг пальця — Маршрут Листоноші — Капелюх  

Стенлі полірував свої шпильки. Він робив це з виглядом блаженної зосередженості, як у людини, що снить наяву. 

Колекція виблискувала на акуратно складених аркушиках брунатного паперу та чорних фетрових рулончиках, утворюючи разом із ними ландшафт світу істинного шпилькоголового. Поряд зі Стенлі на столі стояло те саме гігантське збільшувальне скло, а біля його ноги — торбинка з перемішаними шпильками найрізноманітніших видів, придбаними минулого тижня у швачки, що саме зібралася на пенсію. 

Стенлі все відтягував і відтягував час, коли зможе насолодитися вмістом торбинки. Авжеж, майже напевно вона виявиться набитою звичайнісінькими «бронзівками», із хіба що випадковими «пласкоглівкою» чи «щілястою», але в тому-то й була вся справа, що ніколи не знаєш наперед. Це була радість торбинок — ніколи не знати наперед. Не-колекціонери, гнітюче байдужі до шпильок, вважали їх не більше ніж гострими шматочками металу, призначеними для приколювання одних речей до інших. І тому в отаких-от торбинках зі звичайними «бронзівками» було виявлено не одну прекрасну шпильку неабиякої цінності.  

А ще, дякувати панові Губперуку, тепер він мав «Курча» № 3 екстрадовгу з широкою голівкою. Світ здавався йому таким же блискучим, як оці шпильки, так рівненько розкладені перед ним на розгорнутому фетрі. Можливо, від нього трохи тхнуло сиром, а грибок стопи сягав по самісінькі коліна — але наразі він ширяв у осяйних небесах на крилах зі срібла. 

Шеляг сидів біля грубки і гриз нігті, щось бурмочучи собі під ніс. Стенлі не звертав на це уваги, оскільки шпильок бурмотіння Шеляга ніяк не стосувалося. 

— ...призначений, еге ж? Яка різниця, що говорять в Ордені! Він може підвищувати в званні кого захоче, еге ж? Тобто я отримаю ще по одному золотому ґудзику на рукавах і зарплатню, еге ж? Жоден інший не називав мене старшим листоношею! А потім, він же, окрім усього, доставив листа. Побачив його, прочитав адресу, і просто взяв та й доставив! Може, серед його пращурів таки були листоноші! І ще він повернув на місце ті металеві літери! Вони на місці знову, розумієте? Будьте певні, це знак. Ха, та він навіть уміє читати слова, яких немає!  

Шеляг виплюнув шматочок нігтя й спохмурнів.  

— Але... тоді він схоче дізнатися про Нове Пе. О, так. Але... це буде як ятрити стару рану. Може скінчитися зле. Дуже зле. Але... ха, те, як він повернув наші літери — це було дуже гарно. Може, одного дня до нас і справді повернеться справжній Поштмейстер, як і говорить пророцтво. «Істинно, Покинуті Ролики він попиратиме Черевиками своїми, і Воззріть! Пси Світу Цього поламають об Нього Зуби свої». І він же явив нам знак, еге ж? Гаразд, це була вивіска над модною жіночою перукарнею[27], але це був знак, тут не посперечаєшся. Я маю на увазі, якби це було очевидно, то нам давно вказали б. 

Ще один шматочок нігтя вдарився об стінку розпеченої до вишневого грубки і зашкварчав. 

— А я молодшим не стаю, це факт. Випробувальний термін, так — але це недобре, недобре. А що коли я завтра склею ласти, га? І я постану перед своїми праотцями, й вони скажуть: «Чи це ти, старший поштовий інспекторе Шеляг?» — і я відповім: «Ні», — й вони скажуть: «Тоді чи це ти,