Читати книгу - "Колиска для кішки"

Наші чоловіки, мов акули, хоробрі,

А прекрасні жінки щиросерді й добрі.

Ніжки наших малят тут сліди полишають.

Так, це наша земля, і її називають:

Сан-Лоренцо! Сан-Лоренцо!

Острів щастя навкруги!

Плачуть наші вороги,

Бо ми всі непереможні, —

Люди вільні і побожні.

64 Мир і достаток

Доспівавши, натовп знову замовк. «Папа», Мона та Френк приєдналися до нас на трибуні. Їх супроводжував дріб одного малого барабана. Барабанний дріб обірвався, коли «Папа» ткнув пальцем у напрямку барабанщика.

Диктатор носив поверх куртки наплічну кобуру з блискучим кольтом 45-го калібру. Він був старий, дуже старий, як і багато інших членів мого карасу. Було відразу помітно, що він хворіє. Ходив він повільно, човгаючи ногами. Колись він був досить гладким, але його жирок швидко танув, тож мундир висів на ньому, мов на опудалі. Білки його жаб’ячих очей були жовтуваті, руки дрижали.

Особистим охоронцем йому служив генерал-майор Франклін Гоніккер у білому мундирі. Френк, тонкорукий, вузькоплечий, виглядав мов дитина, яку вчасно не відправили спати. На його грудях виблискувала медаль.

Спостерігати за «Папою» та Френком мені було важко: ні, їх ніхто не затуляв, але я просто не міг відірвати очей від Мони. Я був вражений, знищений, щасливий, шалений. Усі мої жадібні, божевільні марення про ідеальну жінку втілювались у Моні. У ній, благослови Господь її душу, теплу та ніжну, мов збиті вершки, був невичерпний запас миру й благодаті.

Ця дівчина — їй ледь виповнилось вісімнадцять — була божественно спокійна. Здавалось, вона все розуміє, а мені нічого, крім неї, розуміти не треба. Її ім’я наведено в «Книгах Боконона». Боконон висловився так: «Моні притаманна простота всесвіту».

Біле вбрання її було мов грецький хітон.

Маленькі шоколадні ноги взуті в прості сандалі.

Золотаві пасма волосся довгі та прямі.

Стегна, наче ліра. Боже мій!..

Мир і благодать на віки віків.

Мона була єдиною гарною дівчиною на Сан-Лоренцо. Вона була національним скарбом. «Папа» удочерив її, як писав Філіп Касл, для того щоб пом’якшити жорстокість своєї влади її божественною присутністю.

Ксилофон викотили на край трибуни. І Мона заграла. Вона грала мотив «Коли настане вечір»[17]. Суцільне тремоло дзвеніло, то завмираючи, то знов розростаючись.

Натовп сп’янів від краси.

А тоді вже час було «Папі» привітати нас.

65 Вдала нагода навідатись до Сан-Лоренцо

«Папа» здобув освіту самотужки, колись він служив мажордомом у капрала Мак-Кейба. Він ніколи не покидав острова. Він непогано володів англо-американською мовою.

Усе, що ми казали з трибуни, транслювалось до натовпу через величезні рупори, що гриміли, немов сурми Страшного суду.

Звуки, підсилені цими сурмами, летіли вздовж широкого та короткого бульвару за спинами натовпу, відбивались від скляних стін трьох нових будівель у кінці бульвару та клекотом повертались назад.

— Ласкаво просимо, — сказав «Папа». — Ви прибули до найкращих друзів Америки. У багатьох країнах до Америки ставляться вороже, але не на нашій землі, запевняю вас, пане посол.

Він вклонився до Г. Лов Кросбі, виробника велосипедів, помилково вирішивши, що він новий посол.

— Я знаю, що це прекрасна країна, пане президенте, — сказав Кросбі. — Усе, що я чув про неї, мені дуже сподобалось. Ось тільки…

— Що?

— Я не посол, — сказав Кросбі. — Залюбки б ним став, але я лише звичайний, простий бізнесмен. — Йому було дуже неприємно вказати на справжнього посла. — Ось цей чоловік і є великою шишкою.

— Ага! — «Папа» всміхнувся своїй помилці. Раптом його усмішка зникла. Він здригнувся від якогось внутрішнього болю, зігнувся, заплющив очі — намагався здолати цей біль.

Френк Гоніккер підтримав його незграбно та невміло.

— Вам зле?

— Пробачте мені, — нарешті прошепотів «Папа», намагаючись випростатись. Його очі наповнилися сльозами. Він змахнув їх долонею та вирівнявся. — Прошу пробачення…

Здавалося, що на мить він забув, де знаходиться та що мусить робити. Потім згадав і потиснув руку Горліку Мінтону.

— Тут ви серед друзів!

— Я в цьому впевнений, — лагідно сказав Мінтон.

— Ми християни, — сказав «Папа».

— Це дуже добре.

— Антикомуністи, — сказав «Папа».

— Це дуже добре.

— Комуністів тут немає, — сказав «Папа». — Бо вони занадто бояться гака.

— Це мене не дивує, — відповів Мінтон.

— Ви приїхали до нас у слушний час, — вів далі «Папа». — Завтра відбудеться найурочистіша подія в історії нашої країни. Завтра наше найбільше національне свято — День ста мучеників за демократію. І в цей же день відбудуться заручини генерал-майора Гоніккера з Моною Еймонс Монсано, найдорогоціннішою особою в моєму житті й у житті Сан-Лоренцо.

— Бажаю вам великого щастя, міс Монсано, — сказав Мінтон розчулено. — І дозвольте привітати вас, генерале Гоніккере.

Молода пара відповіла йому, схиливши голови.

Тоді Мінтон заговорив про згаданих «сто мучеників за демократію», і те, що він казав, було кричущою неправдою.

— Кожен учень американських шкіл знає історію благородної жертви Сан-Лоренцо у Другій світовій війні. Сотня хоробрих уродженців острова, чию пам’ять ми вшануємо завтра, зробили все, що може зробити волелюбний народ. Президент Сполучених Штатів просив мене бути його офіційним представником на завтрашній церемонії й кинути в море вінок — подарунок від народу американського народові Сан-Лоренцо.

— Народ Сан-Лоренцо вдячний вам, вашому президентові та великодушному народові Сполучених Штатів Америки за увагу та турботу, — сказав «Папа». — Буде великою честю для нас, коли ви кинете в море вінок під час святкування заручин.

— Це честь для мене.

«Папа» запросив нас усіх вшанувати його своєю присутністю на завтрашній церемонії кидання вінка та на святкуванні заручин. Ми мали прибути до його палацу опівдні.

— Які діти будуть у них! — сказав «Папа», указавши рукою на Френка та Мону. — Яка кров! Яка краса!

Біль схопив його знову.

Він знову заплющив очі, щоб зосередитись на своєму стані. Він чекав, доки біль мине, але біль не минав.

Мука його не вщухала — він відвернувся від нас до мікрофона та натовпу. Намагався