Читати книгу - "Колиска для кішки"

Болівар у минулому змінив багато імен: Кас-ма-кас-ма, Санта-Марія, Сен-Луї, Сейнт-Джордж та Порт-Глорі, тобто порт Слави. Сучасне ім’я дали місту Джонсон та Мак-Кейб у 1922 році на честь Симона Болівара — великого латиноамериканського героя та ідеаліста.

Коли Джонсон та Мак-Кейб уперше побачили це місто, воно складалося з хмизу, бляшанок, ящиків та глини, а під землею протяглися на всі боки катакомби, де щасливо існували мільйони жебраків, катакомби, заповнені кислою мішаниною помиїв, екскрементів та слизу.

Майже в такому ж стані побачив місто і я, якщо не рахувати кількох нових будівель — архітектурної декорації, влаштованої на березі.

Джонсон з Мак-Кейбом виявились неспроможними позбавити народ від злиднів та бруду.

«Папі» Монсано це також не вдалося.

І нікому не могло би вдатися, бо Сан-Лоренцо був безплідний, як такої ж величини територія десь у Сахарі або на Північному полюсі.

У той же час тутешній покажчик густоти населення був не нижчий, ніж у великих країнах, у тому числі в Індії та Китаї. На кожній непридатній для життя квадратній милі проживало чотириста п’ятдесят громадян.

«Протягом періоду, коли Джонсон та Мак-Кейб займались перебудовою Сан-Лоренцо на ідеалістичних засадах, вони проголосили, що загальний прибуток країни буде порівну розділений між усіма дорослими громадянами, — писав Філіп Касл. — Коли вони зробили це вперше та востаннє, частка кожного дорівнювала приблизно шести чи семи доларам».

61 Чого вартий капрал

У приміщенні митниці аеропорту Монсано нам звеліли віддати багаж для огляду, а також обміняти всі гроші, що ми мали намір витратити в Сан-Лоренцо, на місцеву валюту — капрали. Якщо вірити «Папі» Монсано, вартість одного капрала становила п’ятдесят американських центів.

Приміщення було чистим і новим, але його стіни вже були заплямовані численними оголошеннями, наліпленими абияк. На одному я прочитав:

«КОЖНИЙ, ХТО ВДАСТЬСЯ ДО БОКОНІЗМУ НА САН-ЛОРЕНЦО, ПОМРЕ НА ГАКУ!»

На другому плакаті я побачив портрет Боконона, худорлявого старого негра, що курив сигару. Обличчя його було розумним, лагідним і насмішкуватим.

Під портретом стояло: «РОЗШУКУЄТЬСЯ ЖИВИМ АБО МЕРТВИМ, 10 000 КАПРАЛІВ ВИНАГОРОДИ!»

Придивившись ближче до цього плаката, я помітив під фотографією інший знімок — якийсь поліцейський бланк, який Боконон мав заповнити ще в 1929 році. Бланк був тут показаний, вочевидь, для того щоб переслідувачі Боконона ознайомились із відбитками його пальців та почерком.

Але найбільше зацікавили мене слова, які Боконон вписав у ті бланки 1929 року. Усюди, де це було можливо, він висловлював космічну точку зору, беручи до уваги такі поняття, наприклад, як недовговічність життя та нескінченність вічності.

У графі «Ваше покликання» він написав: «Бути живим».

На запитання «Ваше головне заняття» відповів: «Бути мертвим».

Третій плакат містив попередження:

«МИ — ХРИСТИЯНСЬКИЙ НАРОД! БУДЬ-ЯКА ГРА НОГАМИ БУДЕ ПОКАРАНА ГАКОМ!»

Цей текст здався мені безглуздим, бо мені ще не було відомо, що боконісти досягають злиття душ, торкаючись один одного підошвами своїх ніг.

Але найбільшою таємницею для мене, оскільки я не встиг прочитати всієї книги Філіпа Касла, залишалось питання: як вийшло, що Боконон, найліпший друг капрала Мак-Кейба, став вигнанцем.

62 Чому Гейзел не злякалась

На Сан-Лоренцо з літака зійшли сім пасажирів: Ньют із Анджелою, посол Мінтон із дружиною, Г. Лов Кросбі з Гейзел та я. Після митниці нас запросили вийти на парадну трибуну.

Звідти ми могли спостерігати за надзвичайно мовчазною юрбою.

П’ять чи більше тисяч мешканців Сан-Лоренцо витріщались на нас. Острів’яни мали шкіру кольору вівсяної каші. Усі вони були худорлявими. Я не помітив жодної гладкої людини. У кожного бракувало кількох зубів. У багатьох ноги були кривими або опухлими.

Жодної пари ясних очей.

Оголені груди жінок були пласкими. Пов’язки на стегнах чоловіків майже не приховували чогось дуже схожого на маятник старовинних годинників.

Там було багато собак, але жоден не гавкав. Було багато дітей, але ніхто з них не плакав. Деінде хтось тихо кашляне — оце й усе.

Попереду натовпу стояв військовий оркестр з інструментами напоготові. Але він не грав.

Перед оркестром стояли прапороносці. Вони тримали два прапори: американські «зірки та смуги» та прапор Сан-Лоренцо. На прапорі Сан-Лоренцо були зображені капральські шеврони морської піхоти на синьому гербовому тлі. Обидва полотнища безсило звисали у вологому нерухомому повітрі.

Мені здалося, ніби десь далеко я чую бумкання мідного барабана. Але насправді такого звуку не було. Це моя душа відчула дзвінкий, металевий жар клімату Сан-Лоренцо.

— Знаєш, я дуже рада, що це християнська країна, — прошепотіла Гейзел Кросбі на вухо своєму чоловікові, — бо інакше я б трішки злякалась.

За нашими спинами стояв ксилофон.

На ксилофоні виблискувала табличка, прикрашена рубінами та гірським кришталем. На табличці було викарбувано ім’я: МОНА.

63 Вільні та побожні

Зліва від нашої трибуни стояли в ряд шість літаків-винищувачів з пропелерами — військова допомога для Сан-Лоренцо від Сполучених Штатів. На фюзеляжі кожного літака були намальовані з дитячою кровожерливістю великі удави, які душили диявола. З вух, носа і рота диявола бризкала кров. Вила випадали із закривавлених пальців сатани. Перед кожним літаком стояв пілот кольору вівсяної каші; усі вони також мовчали. Аж нарешті серед цього надмірного мовчання пролунав звук, схожий на дзижчання комахи. Це був сигнал сирени, і він наближався. Сирену було встановлено на блискучому чорному кадилаку «Папи». Автомобіль зупинився перед трибуною, колеса здійняли хмарку куряви. З машини виліз «Папа» Монсано, за ним з’явились його прийомна донька, Мона Еймонс Монсано, та Франклін Гоніккер.

За слабким, але владним сигналом «Папи» натовп заспівав національний гімн Сан-Лоренцо. Його мелодією була стара ковбойська пісня «Дім на пасовищі». Слова написав у 1922 році Лайонел Бойд Джонсон, тобто Боконон. Слова були такі:

О, це наша земля, і вона просто диво!