Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

— Чи ти — Найлісса? — запитав він.— Чи справді ти — та сама Найлісса, яку я кохав у долині Мерос у затінку миртів, у ті золоті, милі серцю дні, що разом з усіма мертвими еонами поринули у позачасову безодню? 

— Так, я — Найлісса. — Її голос був тим самим щирим і дзюркотливим, неначе срібний струмок, голосом, який так довго відлунював у його пам’яті… Але чомусь, поки маг придивлявся та прислухався до неї, у нього раптом зародився й почав рости крихітний сумнів — сумнів, не менш абсурдний, ніж нестерпний: чи була це достоту та сама Найлісса, яку він знав? Чи не було у ній якоїсь невловної зміни, надто тонкої, щоб її назвати чи визначити, чи, бува, час і могила не забрали у неї чогось — чогось такого, чому годі добрати назву, чого магія не змогла цілком відновити? Чи були ці очі такими ж ніжними, чи було чорне волосся так само сяйливим, а статура такою ж стрункою і гнучкою, як у дівчини, яку він пам’ятав? Він не був того певен, і дедалі сильніший сумнів змінився свинцевою тривогою, похмурою зневірою, що згасила вогонь у його серці, ніби вкривши його шаром попелу. Його пильний погляд зробився пронизливим і прискіпливим, і примара що не мить, то дедалі менше скидалася на досконалу подобу Найлісси, що не мить її вуста й чоло ставали не такими гарними, менш витонченими робилися їхні обриси; струнка постать стала просто худорлявою, довгі коси набули звичайної чорноти, а шия — пересічної блідості. І душа Малиґріса знову стала недужою од віку, розпачу та від смерті його зникомої надії. Він більше не міг вірити в кохання, в юність і вроду, і навіть спогади про ці речі перетворилися на хистке марево, на щось таке, що могло колись бути, а могло й не бути. Не лишилося нічого, крім тіней, крім сірості й праху, нічого, крім порожньої темряви, крім холоду та непозбувного тягаря нездоланної втоми й невиліковної муки. 

Голосом, який був тонкий і тремкий, неначе привид його колишнього голосу, він промовив заклинання, що служить для вигнання прикликаного фантома. Постать Найлісси розтанула в повітрі, неначе дим, а місяцеве сяйво, яке її оточувало, змінилося останніми променями вечірнього сонця. Малиґріс обернувся до гадюки і з меланхолійним докором у голосі мовив до неї: 

— Чому ти не застерегла мене? 

— А чи була б з тієї застороги користь? — прозвучало зустрічне запитання. — Усе знання належить тобі, Малиґрісе, за винятком цієї речі; у жодний інший спосіб не зміг би ти її навчитися. 

— Якої речі? — запитав маг. — Я не навчився нічого, окрім марноти мудрості, безсилля магії, пустоти кохання й оманливості пам’яті… То скажи мені, чому не зміг я викликати до життя тієї самої Найлісси, яку я знав чи думав, що знав? 

— Воістину Найліссою була та, яку ти прикликав і побачив, — відповіла гадюка. — До цієї міри твоя некромантія була потужною, одначе жодні некромантські чари не змогли б викликати з небуття ані твоєї втраченої юності, ані палкого й нелукавого серця, що кохало Найліссу, ані тих пристрасних очей, які тоді дивилися на неї. Це, мій володарю, й була та річ, якої ти мав навчитися85. 

Мандрівка на Сфаномої86 

Існує багато неймовірних оповідей, нерозказаних, незаписаних, яким не судилося зберегтись ані в літописах, ані в пам’яті людській, які були втрачені й недоступні для здогаду та уяви; вони сплять, огорнуті подвійним мовчанням недосяжно далекого часу та простору. Хроніки Сатурна, архіви Місяця часів його розквіту, легенди Антилії87 та Моарії88 — усі вони сповнені непомисливими й забутими дивами. Дивовижними є численні історії, які приховує мовчання світлових років Полярної зорі та самої Галактики, та нема дивовижнішої, нема неймовірнішої історії, ніж оповідь про Готара та Евідона і про їхню мандрівку на планету Сфаномої з останнього острова затонулої Атлантиди. Слухайте ж, адже оповісти цю історію можу один лиш я, хто уві сні ввійшов до того незмінного центру, де минуле й майбутнє завжди перебувають в одному часі з теперішнім89; і побачив істинний перебіг тих подій; і, пробудившись, утілив побачене в слова. 

Готар і Евідон були братами у науці так само, як і братами за кров’ю. Були вони останніми представниками довгої низки славетних винахідників і дослідників, кожен з яких більшою чи меншою мірою посприяв накопиченню знання, мудрості та наукової потуги тієї величної цивілізації, що розвинулася впродовж довгих земних циклів. Один по одному вони та їхні вчені побратими здобували знання сокровенних таємниць геології, хімії, біології, астрономії; вони приборкували стихії, стримували море, сонце, повітря та силу тяжіння, змушуючи їх служити потребам людини; врешті-решт вони винайшли спосіб, який дозволяв вивільняти буревійну силу атома, щоб на власний розсуд знищувати, перетворювати та перебудовувати молекули матерії. 

Хай там як, а за іронією, яка супроводжує усі перемоги та здобутки людини, поступ в опануванні законів природи збігся в часі з глибинними геологічними змінами і зрушеннями тектонічних плит, які спричинили поступове занурення Атлантиди під воду. Цей процес тривав епоха за епохою, еон за еоном: величезні півострови, морське узбережжя, високі гірські пасма, рівнини та плато, що рясніли великими містами, — усі вони свого часу були вкриті хвилями потопу й поринули на дно. Успіхи науки уможливили більш точне передбачення часу та місця майбутніх катаклізмів, однак нічого не можна було вдіяти, щоб їх відвернути. 

У дні Готара та Евідона всім, що залишилося від колишнього континенту, був великий острів, званий Посейдонісом. Було добре відомо, що цьому острову з його багатими морськими портами, пам’ятками мистецтва та архітектури, які пережили цілі еони, з родючими, віддаленими від берега долинами та горами, що здіймали вкриті снігами шпилі над напівтропічними джунглями, судилося зануритися у глибінь вод ще до того, як сини та доньки теперішнього покоління досягнуть зрілості. 

Як і багато хто з їхнього роду, Готар із Евідоном чимало років присвятили дослідженню потаємних телуричних90 законів, що керували невідпорним наближенням катастрофи; прагнули вигадати способи їй запобігти чи, принаймні, сповільнити її настання. Але тут були задіяні сейсмічні сили, що надто глибоко корінилися в самій земній природі й чинили надто потужний вплив, щоб мати змогу контролювати їх бодай у якийсь спосіб і бодай якоюсь мірою. Жоден магнітний механізм, жодна зона стримувальної сили не були достатньо могутніми, щоб протистояти їм. Коли двоє братів уже наближалися до середнього віку, вони усвідомили, що всі їхні зусилля від початку були марними;