Читати книгу - "Ангедонія, АнєчкаLB"

Пола зовсім не готова була почути таке. Однак усе ж це краще за ті виправдання з жанру фантастики та фільмів жахів, які спадали їй на думку як пояснення.

- І як це - бути таким?

- Не так добре, як здається на перший погляд. Так, я не відчуваю втоми. Я можу тренуватися доти, доки організм просто не вимкнеться. Я не відчуваю болю від травм, як інші спортсмени. Я просто про них не в курсі і продовжую тренування. Так, ця особливість принесла мені деякі нагороди і звання. Тільки це один бік. І зовсім інший, коли всередині все зламано, а я про це не знаю. Реальна загроза життю без мого відома. Проте зараз найбільше бентежить навіть не це. Ти! Зі своєю любов'ю. Зі своєю дитячою наївністю. Ти сильно погіршила моє ставлення до цієї проблеми. Уся така... Що я тобі можу дати? Я навіть доторкнутися до тебе боюся. Я не відчуваю своєї сили. Заподію тобі якоїсь шкоди і навіть не помічу. Навіщо тобі це? Із самого початку я говорив тобі, що це погана ідея.

І тривога. І мовчання. І нескінченність.

- Тобі, як нікому, потрібно берегти себе. А ти. Якісь гострі затискачі на зап'ясті. Метання дротиків у руку. І це лише мала частина того, про що я знаю. До чого ці ігри? Навіщо ти це з собою робиш?

- А раптом я щось, нарешті, відчую? Я постійно намагаюся дізнатися, що ж таке "біль". Я використовую такі дивні способи, пробуючи його викликати. Я чітко розумію, що це неможливо. Тому, напевно, і безуспішно стараюся. Біологічно я хочу бути як усі. Тварини відчувають біль, а я - ні!

- І що? Хіба це головне? Інше робить людину людиною. Доброта, турбота, співпереживання, допомога, повага, любов. І для цього зовсім не обов'язково робити комусь боляче.

- Я занадто багато про це читав і параноїдально цікавився цим. Люди наділяють це величезною значимістю. Дотики. Я занадто довго чекав, що це зміниться. Однак цього не відбувається. Я немов чужий. Скрізь і для всіх. Це породжує в мені дедалі більше відчаю й агресії від власного безсилля. Я хочу відчувати, яка ти.

- Ти можеш бачити і чути. А багато людей позбавлені такої можливості. Питання в тому, чи хочеш ти бачити і чути мене?

- Навіщо тобі це?

- Стосунки зі спецефектами?

- Смішно.

- Завжди, напевно, потрібно йти на якісь жертви, щоб знайти бажане.

- Стосунки не мають бути такими. Принаймні, ти заслуговуєш на краще, ніж це.

- Ботаніка? Я пам'ятаю.

- Я цього не хочу. Але по-іншому ніяк.

- Не йди.

- Усе, як раніше, - Ліам підвівся з підлоги і підійшов до вікна.

- Будь ласка, - Пола не знала, як можна утримати його тут.

- На добраніч.

І пішов. І ніби привиділося все це.

І день. І багато думок. І де Ліам? Зателефонувати й запитати?

- Я в "Лабіринті", - на подив і на її запитання відповів він.

- Як зазвичай, ховаєшся від людей?

- Не бачу в них сенсу.

- Я приїду.

- Спробуй.

Пола йшла алеєю і, закінчивши телефонну розмову, підійшла до одного з електромобілів, що чекали на пасажирів.

Лабіринт - ще одна захоплива втілена задумка незвичайного мера незвичайного містечка. Пастка й обман простору. Союз дзеркал, скла, густої рослинності та туману. Страшно, але цікаво. Цікаво, але страшно. Вузькі проходи. Приховане, однак досить яскраве підсвічування кожного коридору. Вхід – довгий замкнений простір, де стіни з чагарників, дзеркальна стеля і скляна підлога. Поворот. Далі навпаки - дзеркальна стіна, стеля і підлога листяна, і ще одна стіна зі скла. Заблукати неможливо. І хоч повороти в кінці кожного коридору в різні боки, але немає розвилки шляхів. Постійно заломлюється пряма. Варіант проходу всього один. Просто дотримуєшся напрямку руху і втрачаєш орієнтири. Він немов обертається навколо гостя. Знову поворот, довгий коридор і знову обмін: дзеркальна підлога, стіна і стеля з рослин, протилежна стіна - скло. А потім тільки дзеркальний тунель, потім - тільки листяний. Далі - тільки скляний. Постійна неповторювана зміна декорацій. І з кожним поворотом у кожному проході штучний туман дедалі густіший. У самому кінці пар настільки щільний, що вже навіть не видно, з чого стіни. Не видно шляху вперед. Нульова видимість. Суцільна біла пелена. Не всі доходять до кінця лабіринту. Людям, схильним до панічних атак, тут узагалі робити нічого.

- Не зайнята? - Ліам зустрів Полу біля входу в лабіринт.

- Зайнята, звісно. Я йду. І моргаю. І думаю. А якщо врахувати, скільки процесів відбувається в моєму організмі...

- Я зрозумів.

- Нам потрібно поговорити. Навіть ні про що. Просто поговорити.

- Кому це потрібно? Тобі ж не подобаються мої похмурі монологи.

- Так ось, може, тобі це і потрібно.

- Гаразд. Говори про те, що мені потрібно.

- Ти ж знаєш, що дотик - це всього лише спосіб отримання інформації про зовнішній світ.

- Наступна тема, - перервав дівчину співрозмовник.