Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

Андрій мовчки пройшов повз Кучерову.

— Андрію! — гукнула жінка, коли той зайшов у двір. — Ти ж сьогодні вночі вільний?

— Що? — трохи розгубився чоловік.

— Ну, я маю на увазі, цієї новорічної ночі, — засміялася Оксана, як телевізійна діва, і потягла сусіда за рукав назад на вулицю.

— Не знаю, — спробував ухилитися від відповіді Андрій.

— Будуть Долі й Ластівенки. Ти теж можеш приєднатися.

— Вибач, але в мене інші плани.

— Та бачу я твої плани, — кивнула жінка в бік будинку Вероніки, — будь обережний, а то це стерво такого напланує…

— Що? — Андрій здивовано розвів руками. — Про що ти взагалі говориш?

— Я про те, що ти часто вибираєш не тих жінок.

Чоловік провів Оксанин погляд, і нарешті до нього дійшло.

«Ця дурепа думає, що я…?».

— Оксано, по-перше, ти помиляєшся, по-друге, мої жінки — це не твоя справа, а по-третє, я не піду до вас зустрічати Новий рік, бо терпіти не можу ваше сімейство, — випалив він.

— Відколи це? — розгублено мовила жінка.

— Відтепер, — чоловік визволив свій лікоть із лабет спантеличеної сусідки й таки попрямував до дверей Вероніки.

«Треба було лишатись у Штатах, — бубонів він собі під ніс, — там люди якісь адекватніші…»

— Вероніко! Відчиняй! — Андрій безцеремонно почав гепати у двері сусідки, і ті самі слухняно відчинилися.

Чоловіка це насторожило. Він штовхнув ручку й зазирнув до веранди.

— Ти вдома? Я заходжу! — гукнув він.

— Чого ти репетуєш? — почув він слабку відповідь.

Вероніка сиділа на підлозі, обпершись об стіну. Обличчя її було бліде, очі прикриті, руки стискали пляшечку з ліками.

Андрій швидко підійшов до неї.

— Тобі зле? Що сталося? Дозволь допомогти.

— Мені вже не так зле, але від допомоги не відмовлюся.

Вероніка подала Андрієві руку, і він допоміг їй підвестися та дістатися вітальні. Жінка безсило прилягла на диван.

— Проблеми із серцем? — Чоловік кивнув на ліки, що Вероніка поставила на тумбочку.

Жінка мовчки кивнула і знову заплющила очі.

— Може, викликати швидку?

— Не треба, мені вже краще. А взагалі, якби в мій дім не вдиралися всі підряд, проблем було б менше.

— Вибач, я просто…

— Я знаю. Подай мені, будь ласка, сумочку. Он вона, на підвіконні.

— Не варто, Вероніко… — спробував відмовитися чоловік, але жінка рішуче простягла руку.

Андрій виконав її прохання.

— Схоже, цієї новорічної ночі я спатиму, як ведмідь у барлозі, — кволо усміхнулася вона, копирсаючись у сумці.

— Так, якщо сусіди дозволять.

— Тобто? — Вероніка ніяк не могла знайти гаманець.

— Ну, за словами фурії, яка вилетіла нещодавно з твого двору, у них вечірка буде. Запрошена майже вся вулиця…

— І Антон із Софією? — Вероніка аж завмерла. А тоді труснула головою. Ніби щойно нею вдарилася.

— І вони теж…

«Якась дивна в неї реакція», — подумав Андрій.

— Не звертай уваги, — прочитала жінка його думки, — це просто моя синестезія.

— Сине… що?

— Ну, це типу такий вид сприйняття. Звуки, які я чую, відображаються в моїй голові кольорами.

— Я таке в якомусь шоу бачив. Ти можеш угадати мелодію, яка не грає, просто дивлячись на зображення.

— Ага…

— Неймовірно.

— Загалом неймовірного мало, здебільшого дивно, а іноді — фіть… — жінка провела рукою над головою, — трохи зносить дах. У певні, гм… моменти слух загострюється настільки, що ці звуки просто видавлюють із нормального життя і, як бонус, усі вони вискакують у голові кольорами.

В Андрія крутилося ще одне запитання на язиці: чому жінку так цікавлять Долі? Але Вероніка врешті віднайшла гаманець, дістала звідти готівку й простягла сусідові.

— Ну от, — промовив Андрій, — тепер я почуваюся йолопом, який вибив гроші у напівбезтямної жінки.

— Та ні, — промовила Вероніка, — як не дивно, це добре, що ти прийшов. Дякую.

Чоловік хотів відповісти щось дотепне, аби розрядити атмосферу, але вирішив, що не варто змазувати слова жінки дурними жартами.

—