read-books.club » Фантастика » Ніж, якого не відпустиш 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ніж, якого не відпустиш" автора Патрік Несс. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 26 27 28 ... 90
Перейти на сторінку:
рюкзака трохи сушеної баранини і ножем відрізаю шматочки собі, Манчі і дівчинці. Вона бере їх нічо не кажучи і ми тихо сидимо собі окремо і якусь хвилину їмо.

«Я Тодд Г’юїтт», — думаю я, закриваючи очі і жуючи, тепер соромлячись свого Шуму, тепер коли я знаю шо вона його чує, тепер коли я знаю шо вона може про нього думати.

Думати про нього по секрету.

«Я Тодд Г’юїтт.

Через двацять дев’ять днів я стану чоловіком».

І відкриваючи очі, я розумію шо це правда. Час іде, навіть коли ти не дивишся.

Я ще раз кусаю.

— Я ніколи раніше не чув ім’я Віола, — через деякий час кажу я, дивлячись на землю, тільки на свій шматок баранини. Вона нічо не каже, такшо я піднімаю голову незважаючи на себе.

І виявляю шо вона дивиться на мене.

— Шо? — кажу я.

— Твоє лице, — каже вона.

— Шо з моїм лицем? — хмурюся я.

Вона стискає обидві руки в кулаки і роблено б’є себе ними. Я відчуваю шо червонію.

— А, так.

— І ще раніше, — каже вона. — Від… — вона замовкає.

— Аарона, — кажу я.

— Аарона, — гавкає Манчі і дівчинка трошки здригається.

— Так його звати, — каже вона, — правда?

Я киваю, жуючи баранину.

— Ага, — кажу я. — Так його звати.

— Він не казав цього вголос. Але я знала, що так і звати.

— Вітаю в Новому Світі.

Я ще раз кусаю, відриваю зубами дуже тугий кусок і зачіпаю ранку в роті.

— Ай! — випльовую шматок баранини і ще згусток свіжої крові.

Дівчинка бачить як я плюю і відкладає свою їжу. Вона бере свою торбу, відкриває її і находить маленьку синю коробку, трохи більшу за зелену ватряну. Вона натискає кнопку спереду аби відкрити її, дістає шось похоже на білу пластикову тканину і маленький металічний скальпель. Вона встає з каменя і підходить з ними до мене.

Я дотепер сижу але відхиляюся коли вона підносить руки мені до лиця.

— Бинти, — каже вона.

— Я маю свої.

— Ці кращі.

Я відхиляюся ще більше.

— Твоя… — кажу я, видихаючи через ніс, — твоя тишина типу… — я трохи хитаю головою.

— Хвилює тебе?

— Так.

— Я знаю, — каже вона. — Сиди спокійно.

Вона уважніше дивиться на місце біля мого роспухлого ока, тоді відрізає шматочок бинта маленьким скальпельом. Вона збирається накласти його на моє око, але я нічо не можу зробити, я відсовуюся від її дотику. Вона нічо не каже, але не опускає рук, ніби чекає. Я глибоко вдихаю, закриваю очі і підношу їй моє лице.

Я відчуваю як бинт торкається роспухлого місця і воно моментально холодніє, біль моментально відходить, ніби його вимітають пір’їнками. Вона прикладає ще один до рани біля волосся, і її пальці проводять по моєму лицю, і вона прикладає ще один під моєю нижньою губою. Я почуваюся так добре шо ще дотепер не розкрив очі.

— Я не маю нічого для зубів, — каже вона.

— То нічо, — кажу я майже шепотом. — Бляха, наскільки вони кращі за мої.

— Вони частково живі, — каже вона. — Синтетична людська тканина. Коли ти зціляєшся, вони помирають.

— Угу, — кажу я, так ніби можу знати шо це значить.

Тоді довга тишина, така довга шо я знову можу розкрити очі. Вона відійшла назад, назад до каменя на якому сиділа, дивиться на мене, дивиться на моє лице.

Ми чекаєм. Бо виглядає на то шо треба почекати.

А чекати треба бо після якогось чекання вона починає говорити.

— Ми впали, — тихо починає вона дивлячись вбік. Тоді прокашлюється і знову каже: — Ми впали. Був вогонь, ми летіли низько, думали, що все буде добре, але щось пішло не так із аварійними двигунами і… — вона розводить руки аби пояснити шо має йти після і, — ми впали.

Вона замовкає.

— То були твої мама і тато? — через трохи питаю я.

Але вона просто дивиться в небо, синє і бескінечне, а хмари в ньому похожі на кістки.

— А коли зійшло сонце, — каже вона, — прийшов той чоловік.

— Аарон.

— І було так дивно. Він закричав, заверещав, а тоді пішов. А я спробувала втекти, — вона розводить руками. — Я продовжувала втікати, аби він мене не знайшов, але я ходила колами, і де би я не ховалася, він там був, не знаю як, аж доки я не знайшла ті хатки.

— Будинки спеклів, — кажу я але насправді вона не слухає.

Вона дивиться на мене.

— Тоді ти прийшов, — вона дивиться на Манчі. — Ти і твій балакучий пес.

— Манчі! — гавкає Манчі.

Її лице бліде і коли вона знову дивиться мені в очі, то її очі на мокрому місці.

— Що це за місце? — питає вона. — Чому тварини говорять? Чому я чую твій голос, коли твій рот не рухається? Чому я чую твій голос багато разів, нагромаджений, ніби дев’ять мільйонів тебе говорить одночасно? Чому я бачу образи інших речей, коли дивлюсь на тебе? Чому я бачила, що той чоловік…

Вона затихає. Вона піттягує коліна до грудей і обнімає їх. Я почуваюся так ніби мені треба заразже заговорити, а то вона знову захитається.

— Ми поселеньці, — кажу я. На це вона піднімає голову, дотепер обнімаючи коліна але принаймі вже не хитаючись. — Ми були поселеньці, — продовжую я. — Приземлилися тута знайти Новий Світ, років двацять тому чи біля того. Але тута були прибульці. Спекли. І вони… нас тута не хотіли, — я розказую їй тошо знає кожен хлопчик у Прентісстауні, історію яку навіть найтупіші фермерчуки типу як я, знають напам’ять. — Чоловіки роками пробували укласти мир, але спекли миру не хотіли. І так почалась війна.

Вона дивиться вниз на слові «війна». Я далі говорю.

— І бачиш, спекли воювали заразою, хворобами. То була їхня зброя. Вони випускали заразу, яка робила всяке різне. Одна з них, ми думаємо, мала повбивати всю нашу худобу але так вийшло шо всі тварини заговорили, — я дивлюсь на Манчі. — І це не так весело як здається, — дивлюся знову на дівчинку. — А ще в нас появився Шум.

Я чекаю. Вона нічо не каже. Але ми обоє типу як знаємо шо буде далі, нє?

Я глибоко вдихаю.

— І от Шум убив половину чоловіків і всіх жінок, мою маму таксамо, і так думки чоловіків які вижили перестали бути секретом для решти світу.

Вона ховає підборідя між колінами.

— Іноді я все чую чітко, — каже вона. — Іноді я можу точно сказати, що ти думаєш. Але тільки іноді. Переважно це просто…

— Шум, — кажу я.

Вона киває.

— А прибульці?

— Нема більше прибульців.

Вона знову киває. Ми хвилину сидимо, мовчимо про очевидне аж поки про нього більше не виходить мовчати.

— Я помру? — тихо питає вона. — Воно мене вб’є?

Слова з її акцентом звучать інакше ніж тута але значать вони, бляха, то саме, і мій Шум може сказати лише «напевно», але я ротом кажу: «Не знаю».

Вона ще трохи дивиться на мене.

— Я реально не знаю, — кажу я, майже впевнено. —

1 ... 26 27 28 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніж, якого не відпустиш"