Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Андрій уже здалека бачив дім, не схожий на інші, і, як здавалося, будований яким-небудь архітектором італійським. Він був споруджений з гарної тонкої цегли, на два поверхи. Вікна нижнього поверху були обведені високими гранітними карнизами; горішній поверх був весь з невеликих арок, що утворювали галерею; між ними було видно ґрати з гербами. На рогах дому теж були герби. Надвірні широкі сходи з фарбованої цегли спускалися на самий майдан. Внизу сходів сиділо по одному вартовому, що мальовничо й симетрично держалися одною рукою за алебарди[86], які стояли коло них, а другою підпирали схилені свої голови і, здавалося, отже більше схожі були на статуї, ніж на живі істоти. Вони не спали й не дрімали, але, здавалося, були нечутливі до всього: вони не звернули уваги навіть на те, хто йшов сходами. Наверху сходів вони знайшли багато вбраного, всього з ніг до голови озброєного воїна, що держав у руці молитовник. Він звів був на них стомлені очі, але татарка сказала йому одне слово, і він опустив їх знов на розгорнуті сторінки свого молитовника. Вони ступили в першу кімнату, досить простору, що правила за приймальню чи просто прихожу. Вона була вся повна солдатів, слуг, псарів, виночерпіїв та іншої двірні, потрібної для показу сану польського вельможі, як військового, так і володаря власних маєтків. Всі вони сиділи в різних позах попід стінами. Чути було чад погаслої свічки. Дві інші ще горіли у двох величезних, майже на людський зріст, свічниках, які стояли посередині, дарма що вже давно в ґратчасте широке вікно дивився ранок. Андрій уже хотів був іти просто в широкі дубові двері, прикрашені гербом і безліччю різьблених окрас; але татарка смикнула його за рукав і показала на маленькі двері в боковій стіні. Ними ввійшли вони в коридор і потім у кімнату, якої він не міг добре розглядіти. Світло, що проходило крізь щілину віконниці, торкнуло дещо: малинову завісу, позолочений карниз і живопис на стіні. Тут татарка сказала Андрієві залишитися й відчинила двері до іншої кімнати, звідки блиснуло світло вогню. Він почув шепіт і тихий голос, від якого все затремтіло в ньому. Він бачив крізь розчинені двері, як майнула швидко струнка жіноча постать з довгою розкішною косою, що спадала на зведену догори руку. Татарка вернулася й сказала, щоб він увійшов. Він не пам’ятав, як увійшов і як зачинилися за ним двері. В кімнаті горіли дві свічки; лампадка тихо блимала перед образом; під ним стояв високий столик, за звичаєм католицьким, із приступками, щоб схиляти коліна під час молитви. Але не того шукали очі його. Він повернувся в другий бік і побачив жінку, що, здавалося, застигла й закам’яніла в якомусь швидкому русі. Здавалось, ніби вся постать її хотіла кинутися до нього і враз спинилася. І він теж стояв здивований перед нею. Не такою мріяв він її бачити: це була не вона, не та, яку він знав перше; нічого в ній не було схожого на ту, але вдвоє прекрасніша й чудесніша була вона тепер, ніж перше. Тоді було в ній щось недокінчене, недовершене, тепер це був витвір, якому художник дав останній удар пензля. Та була чарівна, легковажна дівчина; ця була красуня — жінка у всій розквітлій красі своїй. Повне почуття світилося в її зведених очах, не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли в них висохнути і оповили їх блискучою вологою, що проймала душу. Груди, шия й плечі вмістилися в ті прекрасні межі, які призначені цілком розвиненій красі; волосся, що перше падало легкими кучерями на обличчя її, тепер обернулося на густу розкішну косу, частину якої було підібрано, а частина розкидалась по всій довжині руки і тонким, довгим, прекрасно зігнутим волоссям падала на груди. Здавалося, всі до одної змінилися риси її. Даремно силкувався він відшукати в них бодай одну з тих, які носилися в його пам’яті, — ні одної! Хоч яка велика була її блідість, але вона не потьмарила чудесної краси її; навпаки, здавалося, нібито додала їй чогось поривчастого, чарівно-переможного. І відчув Андрій у своїй душі побожний острах, і застиг перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена виглядом козака, що постав перед нею в усій красі й силі юнацької мужності, який, здавалося, і в самій своїй нерухомості вже виявляв невимушену вільність рухів; ясною твердістю блищало око його, сміливою дугою вигнулася оксамитна брова, загоріла щока сяяла всією яскравістю незайманого вогню, і, як шовк, лиснів молодий чорний вус.

— Ні, я неспроможна нічим подякувати тобі, великодушний лицарю, — сказала вона, і весь коливався срібний звук її голосу. — Один Бог може віддячити тобі; не мені, кволій жінці… — Вона опустила вниз свої очі; прекрасними, сніговими півкругами насунулись на них повіки, окраєні довгими, як стріли, віями. Нахилилося все чудесне обличчя її, і тонкий рум’янець відтінив його знизу.

Нічого не міг сказати на це Андрій. Він хотів би висловити все, що тільки є на душі, — висловити його так палко, яким воно було на душі, — і не міг. Відчув він, щось загородило йому уста: звук відібрався в слова: відчув він, що не йому, вихованому в бурсі та бойовому кочовому житті, відповідати на таку мову, і обурився на свою козацьку натуру.

В цей час увійшла в кімнату татарка. Вона вже встигла нарізати скибками принесений лицарем хліб та їжу, внесла їх на золотім блюді й поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія, — і багато було в очах тих. Цей зворушений погляд, що виявив знесилля й неспроможність висловити почуття, які охопили її, був зрозуміліший Андрієві, ніж уся мова. Його душі враз стало легко; здавалося, все розв’язалось у нього. Все, що доти стримувалося якоюсь важкою уздою, тепер відчуло себе на свободі, на волі і вже хотіло вилитися невтримними потоками слів, але раптом красуня, обернувшись до татарки, стурбовано спитала:

— А мати? Ти віднесла їй?

—