Читати книгу - "Лист до короля"

— Ми мандрівні лицарі, — промовив Лицар зі Срібним Рогом. — Це лицар Бенду, це — лицарі Арват і Евейн із заходу, а я Ристридин з півдня.

Лицар Ристридин з Півдня! Тіурі багато разів чув це славетне ім’я знаменитого лицаря. Яке завгодно ймення очікував він почути — тільки не це!

— А ти ж хто? — нетерпляче спитав лицар Бенду. Він мав найтемніше волосся з четвірки, густу бороду й суворий погляд.

Тіурі з гордістю голосно відповів:

— Я Тіурі, син Тіурі.

— Овва-а. — протягнув лицар Бенду, трохи подався вперед і запитав: — Тіурі, син Тіурі, чому ти втік з церкви в ніч перед посвятою в лицарі?

Ці слова заскочили Тіурі зненацька.

— Чому. — затнувся юнак, але швидко опанував себе й відповів запитанням на запитання: — А вам, власне, яке до цього діло, лицарю Бенду?

— Мені. — почав лицар Бенду сердито, проте лицар Ристридин перебив його.

— Тіурі, — запитав він спокійно, — це правда, що ти втік з церкви напередодні посвяти в лицарі?

— Так, це правда.

— Такого ще ніколи не траплялося, принаймні ніхто не пригадує нічого такого. Молодий лицар утік під час нічного пильнування! Дуже серйозна провина. Чому ти зробив це, Тіурі, син Тіурі? Чи була на те причина?

— Чи мав я вагому причину так вчинити? Звісно, мав! Проте я не можу вам її назвати.

— Тоді розкажи бодай, чому ти вкрав коня і втік на ньому, — запитав лицар Бенду, — і чому переховувався в лісі.

— І передусім: чи можеш ти розповісти нам, чому на твоєму пальці був його перстень, — провадив далі лицар Евейн, — і чому ти їхав на Арданвені, коні, який тобі не належить і який підкорявся лише одному хазяїну?

Сірі Лицарі дивилися на Тіурі, очікуючи відповіді.

— Чи знаєш ти, чий це перстень? — не витримав лицар Ристридин, так і не дочекавшись відповіді Тіурі. — І хто був хазяїном Арданвена?

— Звісно, знаю, — відповів юнак, — Чорний Лицар з Білим Щитом.

— Це правда, — підтвердив лицар Бенду. — Чорний Лицар з Білим Щитом.

Вони знову змовкли, переводячи погляди з Тіурі один на одного.

— Чому ви допитуєте мене? — запитав юнак. — Чому ви переслідували мене, навіщо я був вам потрібен -живим чи мертвим? І до чого тут перстень? Він мій...

— Цей перстень — твій?! — вигукнув лицар Евейн. -Сили небесні, та як же він у тебе опинився?!

— Я. я його отримав, — відповів Тіурі.

— Отримав?! — і в цьому слові пролунала вся гама почуттів — від здивування до недовіри.

Тіурі на мить завагався: він не знав, чи варто йому продовжувати, бо не міг занадто багато розповідати, а розмову повертали зовсім не так, як він очікував.

— Чорний Лицар дав його мені, — сказав він нарешті.

Тепер лицар Ристридин підійшов до нього.

— Дав тобі? Але що з ним трапилося?

— Він був убитий, — відповів Тіурі.

— Так, убитий! — мовив лицар Бенду. — Не переможений, не загинув, а вбитий! — він різко замовк, немов прикусив язика.

— Тіурі, син Тіурі, — почав лицар Ристридин, — ти мав стати лицарем, як твій славетний батько, але втік, відмовившись від свого обов’язку. Ти стверджуєш, що не можеш пояснити причину своєї втечі. А чи міг би ти нам розказати, як закінчив своє життя Чорний Лицар з Білим Щитом?

— Його заманили в пастку, — відповів Тіурі і враз замовк: яскравою блискавкою промайнула думка. — Ви його знали! Ви були його другом!

— Продовжуй, — тихо промовив лицар Ристридин.

Та хлопцеві треба було звикнути до свого відкриття. Він відчував, що думка була правильною...

— Чорний Лицар з Червоним Щитом викликав його на поєдинок. Та це була пастка. Червоні Вершники підстерегли лицаря й напали на нього гуртом. Так він помер. У чесному двобої його б ніхто не здолав.

Лицарі мовчали, але Тіурі відчував, що їхнє ставлення до нього змінилося, і розповідав уже спокійніше:

— Я допоміг йому зняти маску, він сказав, що смерть слід зустрічати з відкритим заборолом.

Важка тиша зависла над двором.

— Отже, ти був там, — нарешті промовив лицар Евейн.

— Так, але я запізнився.

— Ти кажеш, що. що його вбили Червоні Вершники? — спитав лицар Бенду. — А як же перстень? Перстень?

— Перстень він віддав мені.

— Чому?

Замість відповіді Тіурі повторив:

— Чорний Лицар віддав його мені. І тепер я б хотів, щоб ви мені його повернули. — І оскільки Сірі Лицарі не ворухнулися, провадив далі: — А ще я хочу знати, за яким правом ви мене про це розпитуєте і чому ви зі мною так поводитеся?

— Так, вам доведеться відповісти на це запитання, -пролунав голос із темряви, і з’явився герцог.

— Так це ти, шляхетний Раффоксе, — промовив лицар Ристридин, — ти дав йому зброю?!

— Звісно, я, — відповів володар Містерината спокійно, — і вчинив правильно! Який, лицарю Ристридине, мали б тепер вигляд усі ви, ти і твої товариші, якби, затьмарені сліпою жагою помсти, вчинили б розправу над цим юнаком замість вислухати його? Як би ти почувався, лицарю Ристридине з Півдня, Охоронцю Миру й Справедливості, якби вчинив несправедливий суд, зганьбив свою лицарську честь і заплямував свою славу? Як би ви всі почувалися: ти, лицарю Бенду, ти, лицарю Арвате, ти, лицарю Евейне? Авжеж, я дав йому зброю і сам весь цей час був неподалік, готовий втрутитися, бо від самого початку мав сумніви щодо ваших намірів.

— Тобто ви повірили йому? — спитав лицар Бенду, кивнувши на Тіурі.

— А ти, лицарю Бенду, поки що ні? — поставив герцог зустрічне запитання.

— Було б зрозуміло, якби ми повірили йому. — продовжував лицар Бенду. — Звісно, він молодий, сміливий, у нього шляхетне обличчя. До того ж носить ім’я славетного лицаря Тіурі Хороброго. Але ж більшість із нас знає, що не завжди всьому цьому можна довіряти.

— Це або він. або Лицар з Червоним Щитом, -пробурмотів лицар Евейн. — Я, скоріш за все, схильний думати на останнього.

— Я вірю йому, — голосно й чітко сказав лицар Ри-стридин.

Але тут Тіурі урвався терпець.

— Лицарі, ви так і