Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Для тебе новини, Чанте, — сказав Доктор Поусон. — Я багато тестував тебе за ці останні тижні — не вирячайся, хлопче, ти не знав, що я це роблю, — і кожен із цих тестів показав, що в тебе дев’ять життів. Дев’ять життів і дар однієї з найсильніших магій, які я будь-коли бачив. Звісно, я зв’язався з Ґабріелем де Віттом. Так сталося, що я знаю, що він роками шукає наступника. Звісно, все, що я отримав у відповідь, — купу бздурів про те, що вони вже тестували тебе й тільки час змарнували. Ці чинуші… Не міняють думку, поки смажений півень у зад не дзьобне. Тож сьогодні, коли клопоти, яких завдала мені твоя Матуся, дали мені той привід, якого ми потребували, я заткнув їм пельки. Вони спеклися, Чанте. Зараз вони пришлють людину, що доправить тебе до Замку Крестомансі.
Тут його перебив Татко, наче не міг стриматися.
— Це саме те, на що я сподівався, синку! Ґабріель де Вітт стане твоїм офіційним опікуном, і після належної підготовки ти станеш наступним Крестомансі.
— Наступним Крестомансі? — відгукнувся Крістофер. Він втупився в Татка, знаючи, що тепер не зможе обрати для себе кар’єру гравця у крикет. Усе вирішено. Його мрія про те, щоб стати відомим гравцем зблякла, запалася і розвіялася на попіл. — Але я не хочу…
Татко подумав, що Крістофер не зрозумів.
— Ти станеш дуже значним чоловіком, — сказав він. — Ти наглядатимеш за всією магією в цьому світі й запобігатимеш усякому лиху, скоєному з її допомогою.
— Але… — сердито почав Крістофер.
Було надто пізно. Туманні обриси людини виокремилися всередині п’ятикутної зірки. Вони згустилися в блідого опецькуватого юнака з довгастим обличчям, вбраного дуже стримано — сірий костюм й широкий крохмальний комірець, який очевидно був для нього затісним. Він тримав штуку, схожу на телескоп. Крістофер пригадав його. Юнак був одним із людей у лікарняній палаті, коли всі подумали, що Крістофер помер.
— Доброго ранку, — сказав юнак, виходячи із зірки. — Моє ім’я Флавіан Темпл. Ясновельможний де Вітт прислав мене перевірити вашого кандидата.
— ПЕРЕВІРИТИ ЙОГО! — крикнув Доктор Поусон. — Я вже це зробив! За кого ви, хлопці, мене маєте? — він закотив очі й сердито зиркнув на Татка. — Чинуші!
Флавіан Темпл, очевидно, сприйняв Доктора Поусона так само насторожено, як і Крістофер. Він ледь здригнувся.
— Так, Докторе, ми знаємо про це. Але мої приписи передбачають підтвердження ваших результатів перед дальшим провадженням. Чи міг би хлопчина зайти у пентаграму?
— Іди, синку, — сказав Татко. — Стань всередину зірки.
Із відчуттям люті й безсилля Крістофер ступив усередину накресленої крейдою схеми і стояв там, поки Флавіан Темпл розглядав його в цю телескопоштуку. «Має бути спосіб прикинутися, ніби в мене одне життя», — подумав він. Мусить бути! Але він уявлення не мав, як би це зробити.
Флавіан Темпл нахмурився.
— Я зміг розгледіти тільки сім життів.
— Він вже втратив ДВА, ти, товсте тупе щеня! — проревів Доктор Поусон. — Вони тобі що, нічого не сказали? Скажи, йому Крістофере!
— Дотепер я вже втратив два життя, — Крістофер усвідомив, що промовляє це вголос. На схему було накладено якесь замовляння. Інакше б він усе заперечував.
— ВТОРОПАВ? — заревів Доктор Поусон.
Флавіан Темпл спромігся обернути здригання на ввічливий уклін.
— Я зрозумів, Докторе. В такому разі, я, звісно, заберу хлопця для подальшого інтерв’ювання Ясновельможним де Віттом.
Від цього Крістофер пожвавішав. Можливо, зрештою, не все вирішено. Але Татко, здавалося, вважав, що так воно і є. Він підійшов і пригорнув рукою Крістофера за плечі:
— Прощавай, синку. Це робить мене дуже щасливим і гордим чоловіком. Попрощайся з Доктором Поусоном.
Доктор Поусон також поводився так, ніби все було вирішено. Його крісло викотилося вперед, і він наставив на Крістофера великий багряний бананопалець.
— Бувай, Чанте. Не бери в голову їхні канцелярські тари-бари. Цей Флавіан — дурний чинуша, як і всі вони там.
Коли Крістофер потис багряний палець, стара пані Поусон матеріалізувалася, сидячи в білосніжній нічній сорочці на бильці крісла Доктора Поусона, тримаючи своє в’язання, згорнуте в смугастий вузол.
— Прощавай, дитинко, — сказала вона. — Ти бездоганно читаєш. Це подарунок, який я зв’язала для тебе. Він наповнений захисними замовляннями.
Вона нахилилася вперед і обгорнула плетиво навколо Крістоферової шиї. Це був шарф три метри у довжину, посмугований кольорами веселки.
— Дякую, — ввічливо сказав Крістофер.
— Просто посунься… ммм, Крістофере… але не виходь із пентаграми, — сказав Флавіан.
Він ступив назад всередину крейдової розмітки, зайнявши більше половини простору, й ухопив Крістофера за руку, щоб утримати його всередині. Стара пані Поусон помахала висхлою рукою. Більше ні слова не було сказано, але Крістофер опинився в зовсім іншому місці. Це було навіть більш приголомшливо, ніж коли Татко вивіз його зі школи.
Тепер Крістофер і Флавіан стояли в набагато більшій пентаграмі, вимощеній із білих каменів чи плиток, вбудованих у підлогу височезного приміщення зі скляним куполом високо над головою. Під скляним куполом пишні сходи з рожевого мармуру спірально розгорталися до наступного поверху. Величні інкрустовані двері зі статуями зверху, розташовані по колу, вели із приміщення в різні боки, — над найвеличнішими, крім статуї, був іще й годинник, — а велетенська кришталева люстра висіла під скляним куполом на довгому ланцюзі. Позаду Крістофера, коли він обернувся подивитися, були величезні вхідні двері. Він зрозумів, що стоїть у парадному холі дуже великого палацу, але ніхто й не думав розповідати, де він опинився.
Навколо викладеної плиткою пентаграми стояли люди, чекаючи на них. «І яке ж величне похмуре видовище становить ця група!» — подумав Крістофер. Усі вони, й чоловіки, й жінки, були вбрані однаково — у чорне та сіре. От лише чоловіки мали сліпучо білі комірці й манжети, а жінки — охайні мітенки чорного мережива. Крістофер відчував їхні погляди — оцінювальні, несхвальні, холодні. Він збігся під цими поглядами в дуже маленького нечупару і усвідомив, що носить один і той же одяг, відколи залишив школу. Перш ніж він устиг зробити щось, крім як роззирнутися, чоловік із маленькою клинцюватою сивою борідкою підступив до нього і забрав смугастий шарф.
— Це йому не знадобиться, — сказав чоловік, дещо шокований шарфом.
Крістофер подумав, що чоловік і є Ґабріель де Вітт, і вже був готовий зненавидіти його, аж поки Флавіан сказав:
— Звісно ні, Докторе Сімонсоне, — і ніби перепрошуючи за Крістофера, — це йому дала стара пані, ви знаєте. Варто мені?..
Крістофер все одно вирішив зненавидіти старого чоловіка. Одна з пань, маленька товстунка, зробила крок вперед.
— Дякую, Флавіане, — сказала вона в категоричній командній манері. — Тепер я відведу Крістофера до Ґабріеля. Йдіть за мною, юначе.
Вона повернулася і вихором понеслася до рожевих мармурових сходів. Флавіан злегка підштовхнув Крістофера ліктем, і Крістофер вийшов за межі візерунка на підлозі й рушив за жінкою, почуваючись замурзаним хлопчиком-мізинчиком. Він знав, що з одного боку в нього задерся комірець, черевики запилені,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’ять життів Крістофера Чанта», після закриття браузера.