Читати книгу - "Метафізика"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
7
Однак і між суперечними твердженнями нічого не може бути, а натомість необхідно або стверджувати, або заперечувати що-небудь одне стосовно чогось одного. [25] Це стане зрозумілим, якщо ми спершу визначимо, що є істинним і хибним. Отже, говорити про суще, що воно не існує, або про не-суще, що воно існує, є хибним, натомість казати про суще, що воно існує, і про не-суще, що воно не існує, є істинним; тому той, хто каже, що щось існує або не існує, кажу або правду, або неправду. Однак ані про суще не говориться, що воно існує чи не існує, ані про не-суще. Далі, [30] проміжне між суперечними твердженнями буде або чимось, як-от строкате між чорним і білим, або нічим, як-от між людиною і конем. А якщо так, то не може бути ніякої зміни (адже при зміні негарне стає гарним, або гарне стає негарним), натомість здається, що зміна завжди відбувається як перехід у протилежне [35] або проміжне між протилежностями. Тож якби існувало щось проміжне, то біле виникало б із небілого; натомість ми цього не бачимо.
[1012а] [1] Далі, все, що обмірковується та мислиться, мислення або стверджує, або заперечує. А що є істинним чи хибним, зрозуміло з наступного визначення: коли мислення стверджує або заперечує щось, поєднуючи в один спосіб, воно є істинним, [5] коли в інший спосіб — хибним. Окрім того, має бути щось проміжне між всіма суперечними твердженнями, якщо тільки мова ведеться не заради словесної герці, так що хтось не казатиме ані правду, [7] ані неправду; також щось проміжне має бути між сущим і несущим, а тому має бути і якась зміна між виникненням і знищенням. Далі, проміжне має бути також у тих родах, де заперечення тягне за собою протилежне, [10] наприклад, в числах — число, що не є ані непарним, ані парним. Проте це неможливо за визначенням. Урешті, ця логіка веде у безконечність, бо кількість речей збільшиться не тільки в півтора рази, але й ще більше. Адже це проміжне можна буде заперечувати і відносно ствердження, і відносно заперечення, а воно саме буде певною річчю, бо [15] його сутність є чимось відмінним від нього. Далі, коли на питання, чи це біле, відповідають, що «ні», то цим заперечується не що інше, як існування білого; заперечення білого — це його неіснування.
Деякі дійшли цієї думки так само, як і інших дивних думок, а саме, коли не можуть спростувати спірні твердження, то зазвичай поступаються і погоджуються з тим, що висновок є істинним. [20] Одні, отже, кажуть це через таку причину, інші ж — через те, що для всього шукають обґрунтування[63]. Починати ж з усіма такими людьми потрібно з визначення. Адже визначення виходить із того, що те, що вони говорять, має для них щось означати, бо визначення — це розуміння, виражене у словах. Схоже, вчення Геракліта, [25] який говорить, що все існує і не існує, вважає все істинним, натомість вчення Анаксагора покладає щось проміжне між суперечними твердженнями, а отже, вважає все хибним; справді, коли все змішано, то суміш не є ані гарною, ані негарною, тож не можна сказати нічого істинного.
8
Після цих розрізнень очевидно, що говорити однаково [30] про все неможливо, як це робить дехто: одні кажуть, що немає нічого істинного (адже вони вважають, що ніщо не заважає тому, щоб усі твердження були подібні до твердження, що діагональ є сумірною), інші — що все є істинним. Ці вчення майже збігаються з ученням Геракліта; адже той, хто говорить, [35] що все є істинним і все є хибним, висловлює також кожне з цих тверджень окремо, [1012b] [1] тож якщо неможливими є ті, то також неможливим є і це подвійне твердження. Далі, очевидно, що твердження, що суперечать одне одному, не можуть бути істинними одночасно. Звичайно, не всі вони є хибними, хоча так може здатися після сказаного вище. [5] Одначе стосовно всіх таких вчень слід вимагати, як ми вже казали вище[64], не визнання того, що щось існує чи не існує, а пояснення, що означають їхні слова, щоб можна було вести розмову, спираючись на визначення і розуміючи, що означає хибне або істинне. Якщо ж істинне й хибне означають не що інше, як ствердження або заперечення, то тоді неможливо, [10] щоб все було хибним; бо необхідно, щоб одне із тверджень, що суперечать одне одному, було істинним. Далі, якщо необхідно все або стверджувати, або заперечувати, то неможливо, щоб і ствердження, і заперечення були хибними; бо одне з тверджень, що суперечать одне одному, є хибним.
Добре відомо, до яких наслідків приходять усі такі вчення: вони [15] спростовують самі себе. Адже той, хто проголошує все істинним, також проголошує істинним протилежне йому вчення, тож його власне вчення постає неістинним (бо протилежне вчення називає неістинним його вчення); той же, хто проголошує все хибним, також спростовує сам себе. Якщо ж один робить виняток для супротивного твердження, начебто тільки воно є неістинним, а другий робить виняток для власного як істинного, [20] то як наслідок їм доведеться допустити ще безліч істинних та хибних тверджень. Адже той, хто говорить, що істинне твердження, є істинним, говорить істину, і так можна продовжувати до безконечності.
Очевидно також, що неправі ані ті, хто стверджують, що все перебуває в спокої, ані ті, хто кажуть, що все рухається. Бо якщо все перебуває в спокої, то одне й те саме завжди буде істинним і одне й те саме [25] — хибним, але ж очевидно, що речі змінюються (адже того, хто говорить, самого колись не було і колись не буде). Якщо ж все рухається, то ніщо не буде істинним, а натомість усе — хибним; але доведено, що це неможливо. Крім того, суще з необхідністю змінюється, адже зміна відбувається — із чогось у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метафізика», після закриття браузера.