Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Подібне явище спостерігається не лише у Сполучених Штатах. У Швеції під час загальнонаціонального дослідження було проаналізовано індекс депривації залежно від району проживання (розраховується на основі рівня освіти, доходу та соціальної допомоги). Щодо кожної групи психіатричних препаратів дослідники з’ясували таке: що нижчий соціально-економічний статус мешканців району, то більше психіатричних засобів їм призначали. Автори дослідження дійшли такого висновку: «Дані результати вказують на те, що депривація мешканців району проживання пов’язана з призначенням психіатричних препаратів».[98]
Опіоїди також призначають бідним людям у непропорційно великій кількості. Міністерство охорони здоров’я та соціальних служб США стверджує: «Існує висока кореляція між рівнем бідності, безробіття й зайнятості населення та поширеністю призначення опіоїдів і заходами щодо вживання лікарських препаратів. У середньому країни з гіршими економічними перспективами частіше мають вищі показники призначення опіоїдів, пов’язаної з опіоїдами госпіталізації та смертності від передозування наркотиками».[99] Американцям, охопленим програмою Medicaid (федеральною програмою медичного страхування найбідніших та найуразливіших громадян), призначають опіоїдні знеболювальні препарати вдвічі частіше, ніж пацієнтам, не долученим до Medicaid. Пацієнти, які є учасниками програми Medicaid, помирають від опіоїдів у 3–6 разів частіше, ніж пацієнти, не охоплені цією програмою.[100]
Навіть методи медикаментозного лікування на зразок підтримувальної терапії бупренорфіном (яку я призначила Крісові для лікування залежності від опіоїдів) можуть ставати своєрідною «відмовою у лікуванні», якщо не спрямовувати такі ж зусилля на психосоціальні чинники здоров’я. Александреа Гетчер та її колеги написали у виданні Substance Use and Misuse: «Без належної уваги до базових потреб пацієнтів за умови усунення расових та класових привілеїв застосування підтримувальної терапії бупренорфіном як єдиного методу лікування не лише не принесе полегшення, а й перетвориться на одну із форм інституційної недбалості й навіть структурного насильства на рівні, який вважається прийнятним для одужання пацієнтів».[101]
Маркс колись сказав, що релігія – це опіум для народу. Ми вступили в епоху, коли релігією для народу стали опіоїди.
Науково-фантастичний фільм Джосса Відона «Місія „Сереніті“», знятий у 2005 році, зображує світ майбутнього, в якому державні лідери провели масштабний експеримент: зробили мешканцям цілої планети щеплення проти жадоби, смутку, тривоги, гніву й відчаю, сподіваючись створити цивілізацію миру й гармонії. Пілот-бунтівник Мел, герой фільму й капітан зорельота «Сереніті», вирушає зі своєю командою на цю планету, щоб дослідити її. Замість райського куточка він знаходить тіла людей, смерть яких неможливо пояснити. Мешканці планети померли у стані спокою – лежачи на ліжках, відкинувшись на канапах чи сидячи за столами. Зрештою Мел і члени його команди розв’язали загадку: генетична мутація позбавила цих людей прагнення до будь-чого. Як і позбавлені дофаміну щури, котрі швидше помруть з голоду, аніж проповзуть кілька сантиметрів до їжі, ці люди померли через відсутність бажань.
Прошу, не зрозумійте мене неправильно. Всі ці медикаменти можуть бути засобом порятунку життя, і я вдячна за те, що можу застосовувати їх у клінічній практиці. Утім, медикаментозне лікування будь-яких страждань має свою ціну. І все ж існує альтернативний шлях, що забезпечує кращі результати, – прийняття болю.
Частина III. ПРАГНЕННЯ ДО БОЛЮ
7. Задоволення як винагорода за біль
Майкл, одягнений у звичайні джинси та футболку, невимушено сидів навпроти мене. Йому була властива хлопчача врода й чарівність, що не вимагала від нього жодних зусиль. Природна привабливість була для нього і дарунком, й тягарем водночас.
– Я люблю бути у центрі уваги, – сказав він. – Будь-хто з моїх друзів розповість вам про це.
Колись життя Майкла нагадувало казку Кремнієвої долини. Закінчивши престижний університет у 2000 році, він заробив мільйони, перетворюючи новостворені доткоми у золото. Коли Майклові виповнилося 35 років, він був неймовірно багатим, на заздрість вродливим і щасливо одруженим із жінкою, яку кохав.
Однак у нього було також друге життя, що невдовзі зруйнувало все, заради чого він працював.
– Я завжди був енергійним хлопцем й завжди шукав те, що давало б мені додатковий стимул. Кокаїн був очевидним засобом, проте алкоголь дарував мені те саме – викликав відчуття ейфорійного піднесення й багато енергії з того самого разу, коли я вперше його спробував. Я пообіцяв собі, що буду тим, хто вживає кокаїн для відпочинку, не потрапляючи у халепу. Тоді я справді вірив у це, – Майкл замовк і посміхнувся. – Мав би здогадатися, що це неможливо.
Одного ранку, невдовзі після народження першої дитини, Майкл лежав у ліжку поряд з дружиною й писав повідомлення стриптизерці, з якою таємно зустрічався.
– Помітивши, що я пишу повідомлення, дружина запитала, що я роблю. Я здригнувся й притулив телефон до грудей. Саме тоді вона збагнула, що щось не так. Схопила телефон, прочитала повідомлення й відразу зрозуміла, що відбувається. Я навіть не намагався приховати це. Все визнав. Гадаю, якоюсь мірою я хотів, щоб вона про все дізналася. Я відчайдушно хотів змінити своє життя, але не знав як. Дружина сказала мені, що подолання залежності – це єдиний спосіб зберегти наш шлюб. Я навіть не вагався. Бо хотів бути з нею. Мені потрібен був цей шлюб. Тож одужання було єдиним варіантом.
Майкл кинув пити, вживати наркотики, відвідувати стрипклуби й зустрічатися зі стриптизерками. Йому було легко це зробити. Важче було зрозуміти, що робити далі. Після відмови від старих звичок його охопили всі ті негативні емоції, які він приховував за допомогою наркотиків. Коли Майкл не відчував суму, гніву і сорому, він не відчував нічого, що було навіть гірше. А потім з ним трапилося те, що дало йому надію.
– Уперше це сталося випадково, – розповів мені Майкл. – Я прокинувся вранці, щоб пограти у теніс. Це допомагало відволікатися протягом перших днів відмови від вживання. Однак через годину після тенісу й купання я усе ще пітнів. Коли я сказав про це тренерові, він порадив спробувати холодний душ. Приймати холодний душ було трохи болісно, але лише кілька секунд, поки тіло не звикало до цього. Після душу я почувався на диво добре, ніби випив велику чашку кави.
Протягом декількох наступних тижнів я почав помічати, що після холодного душу в мене покращується настрій. В інтернеті я знайшов інформацію про терапію холодною водою,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке», після закриття браузера.
