Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"

— Дивіться!.. І чого ж ви до мене причепились? Чом же ви не питаєте Корнієвича, може, він з ким-небудь і переписується!

Люба трохи сп'ятилась…

— А де Загоровський, ваш друг дитячих літ? — спитав Кузьменко.

— В Європі,— одказала Люба, усміхнувшись, — та швидко сюди приїде!

— Він до вас писав? — спитав Корнієвич.

— Ні! — одповіла Люба. — Я так знаю, од матері його: казала, що хутко сподівається.

— А! То можна буде давню дружбу на давніх місцях одсвіжити, — зауважив Кузьменко.

— А можна ж, можна! — жартливо мовила Люба. — Я не цураюся друзів, не так, як ви!

Обід скінчений. Корнієвич згадує, що привіз Любі гостинця: іде тут зараз до волості і приносить скілька номерів галицької «Правди».

— А-а! — каже Люба. — Де се ви взяли?

— Виписав! — одказує Корнієвич. — Ви ж мені з Відня так розписали галицьких соловіїв, що я, як був у Харкові, розпитався та й виписав їх письмо.

— Дивись ти, хитра Слободська Україна, і вискіпала ж! — мовив Кузьменко.

— Дуже, дуже я рада! — промовила Люба, передивляючись номери.

— Цілий рочник вам зберу, чи як там кажуть ваші галичани! — прислуговував Корнієвич.

— Чого ж вони мої? — перепитала Люба.

— А хіба ж не можна назвать вашим отого соловія Бучинського, чи як там він?

— Я хотіла б, щоб і ви таким соловієм співали! — гостро одказала Люба й збентежилась, що якось воно ніяково вийшло. Почала пояснять свою думку взагалі.

— Научіте, научіте, — буду дуже радий! В принципі нічого против сього не маю! — з щирим усміхом говорив Корнієвич.

— А я маю! — перебив Кузьменко. — Се літературщина! Я шаную саму тільки народну мову!

Заспорились. — Одначе! — перебив Корнієвич, глянувши на дзигарик. — Нам, Микито Степановичу, пора йти!

— Куди?! — спитала Люба.

— До вашого мирового, Величковського. Його син був нашим товаришем по гімназії і тепер гостює у батька, то ніяково ж, бувши в їх у селі, не завітати!..

— Там і панночки є! — вкинула Люба.

— Єсть, єсть!.. Та се дарма, ми не забаримось! Побудемо трохи та й знов до вас увечері, бо завтра ж раненько поїдемо: треба поспішати в Полтаву на строк!

— Ну, так глядіте ж! Я буду дожидать ще сьогодня! — гукнула Люба, проводжаючи гостей на ґаночок.

Вернулась Люба в хату, угледіла себе в дзеркальці. «Ах, господи, яка я розтріпана, червона така!» Люба причесала свою чупринку, поладилася; здається, нічого такого гарного й не додала до убрання, бо що ж тут уже наряджатись, коли бачили, в чім була, а все ж якось і намистечко стало інакше лежати, і стьонжечка десь узялася: все ж, мовляв, дзеркальце дорадить, чого треба!

Просить Люба Меланку, щоб на вечір самовар був (бо сама Люба більше молоком одбувалася), поспівує, бере «Правду», іде в садочок. Невеличкий той садочок і трохи запущений, проте все ж таки садочок: єсть і мальви високі побіч півоній, та зірки біля перелазу, єсть і боже дерево, й два кущі бузку, під котрими зроблена маленька лавочка, єсть і вишник молодий, і стара груша над стежкою. Люба сідає на лавочці під високим бузком, переглядає ту «Правду»… А на серці так радісно. Приїхали!.. Що Кузьменко приїде, вона була певна, а що Корнієвич… хто його знав… От і тепер він каже, що по дорозі приїхав… Ну, не зовсім-то воно по дорозі, трохи кружно!.. Чом не хоче сказать правди? Чого завжди таїться? А обтім, може, не має з чим таким і таїтись? В листах його ніколи нічого дуже прихильного не було, а в остатній час от і зовсім був замовк… Ну, та, у всякім разі, приїхав!.. Чи радий же він? Чи дуже радий? Чогось думалось, що він буде більше радий, зустрівшись… а він і тепер якийсь повздержаний; а бачить же, як я рада… Нащось вигадав тих Величковських! Нащо вони йому? Не міг він побути у мене весь час? Тож тільки на один день приїхав! Що ж там той один день?.. Так мало часу будем бачитись, а стільки знайшлося б сказати!..

Люба задумується, далі погляд падає на «Правду», і вона міркує: «Привіз… виписав… Хотіла б я з певностю знать, через що він виписав: чи через те тільки, щоб зробить догоду і втіху мені, чи таки й для себе, по своїй думці! По своїй, по своїй: він же каже, що в принципі згоджується, думає так само, як і я. Та і не міг би він інакше думать: се єсть логіка самої речі, а він же такий розсудливий! От що привіз сюди, то се вже, звичайно, щоб догодити. Ну, що ж? Се… се дуже мило з його руки! Буду читать, нехай і дальші числа присилає.

А Кузьменко дурниці провадить! Штучність, літературщина, признаю саму тілько народну мову… Що за узька народність, що за узький націоналізм! Се — понижати свою народну гадку, обрікавши її стояти вічно лиш на одному ступні первісному! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать, — ні музики, нічого, — нехай буде все тільки на ступні первісно-народному; значить, і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісенітниця! З таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці… Ну, бери елементи народні, не цурайся їх, але утворюй з них якомога ширшу, кращу будову — і се піде на користь тому ж самому народові! Нащо ж одрізнять його непереступною лінією від інтелігенції, котра пішла вперед? Ні, той кузьменківський націоналізм в найліпшім разі може привести лиш до плачу над лихою долею, над тим, що минуло й минає. Не плакати треба і не топтатися на однім місці, котре йде з-під ніг, а діло робити!»

Побігла Люба одвідати свою слабу: одна річ її турбувала: коли б запалення не зробилось, та й ще раз треба наказати, щоб не обгодували, — жіночка тендітна і в небезпечному стані після надто тяжкого припадку, то се може їй дуже пошкодити. Справила Люба діло, поспішає додому: може, там уже прийшли та дожидаються!.. Ні, нема. Що се такого!.. Чом він, чом вони не йдуть?

Уже сонце зовсім зайшло. Люба дивиться на дзигарок: дев'ята година на скінчанні. Що ж се вони?.. Люба ходить по садочку уже турботніше… «Так і сталось, що забавили там Величковські: товариш, панночки, фортеп'яно, співи… Ну, що ж! Нехай побавляться, ще вечір довгий… Але ж і десята година от-от скінчиться, а їх нема…» В садку лягли густі тіні, тільки стежка видніє… Місяць