Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"

Прийшли до хати Іванової. Ще в сінях почула Люба той тяжкий, одмінний стогін, знайомий їй з віденської клініки. Але ж, увійшовши в хату, Люба вгледіла сцену, котрої вона в віденській клініці не бачила. Близько полу стояли дві баби, придержуючи слабу молодицю, котра, високо піднявши руки, держалася за жердку, повішену над полом під стелею. Руки в молодиці заклякли, голова в знесиллі схилилась набік, лиш стогін виривався крізь зуби й розходився по тихій хаті.

— Що ви робите?! — крикнула Люба. — Пустіте її зараз! Як можна так мучити слабу!!

Баби щось там порікували, однак мусили одступити. На піддержку Любі прийшла й Шкуратиха.

— Е, вже, кумо, — говорила вона одній бабі,— треба слухати! Вже ж вони знають…

Люба прийняла на свої руки бідну Іваниху з помертвілим лицем; ледве положила її на постіль, як вона зомліла.

— Отак от все мліє та мліє! — говорили баби. — Мабуть, уже з неї нічого не буде!

— Води! — кричала Люба. Бризкала в лице недужій, давала нюхати спирту, — очутила. Ну, й заходилася ж, оглядівши слабу. А справа була трудна!.. Звивається Люба, дає ліки, орудує. А стогін не вгаває, рве душу…

Довго поралась Люба. От чуються вже крики, від котрих мовби аж хата стинається… Чоло у Люби мокре, тіло й душа напружені, вона добирає всеї сили й зручності… Ну, хвалить бога!..

Недужа вмовкла, а по хаті вже чується крик маленького хлопчика.

Та того крику вже ніхто не лякається. Заметушились баби, ладнають купіль… Шарварок, веселий гомін.

— Ну, звичайно! — провадить Шкуратиха. — Я ж казала! Вже ж вони знають!

— Ну, на те ж і учаться! — згоджуються й інші баби.

А Люба ще неспокійна, ще пригадує біля слабої віденську науку клінічну. Ну, от тепер нічого вже не страшно!.. Тепер тільки наказати, щоб доглянули слабу, або краще, щоб не зачіпали її! А слаба лежить уже тихо; вона бліда, змучена, мов з хреста знята, та голова повертається до Люби з тим виразом, которий буває тілько тоді, коли скінчаться такі муки, а коло боку лежить та малесенька невідомо-відома істота, ще не розгляджена добре, там у пелюшечці, а вже така дорога. І чудно якось, і так любо!

Десь узялася, немов з-під землі виросла, пляшки й чарка. Веселі баби чіпляються до Люби, щоб хоч трошечки випила, божаться, що горілка солодка; та Люба нічого не хоче! Їй душно і від теплої хати, і від тої скрути… Тож до всього клопоту й дитину сама скупала: не хотіла бабам давати! Тепер би лице освіжити, — так горить, — умитися, чи що таке! Душно! Люба йде з хати, Шкуратиха зливає їй надворі з кухличка біля порога.

Освіжилася Люба, утирається рушничком на порозі. Собака зірвався з приспи й побіг за ворота; чути голос Меланки: «Осьдечка вони, тут!» Іде Mеланка па подвір'я, а за нею — господи боже мій! Корнієвич і Кузьменко…

Люба просто не спам'яталася!.. Вона й рада так дуже, і збентежена: де ж, застають її так… зовсім уже по-хатньому та по-робочому. Люба швиденько осмикує закачані рукави од сорочки. Ах, боже мій, а руки зовсім вогкі!.. Та паничі не вважають, беруть її за ті вогкі ручки, вітаються, гомонять.

— Звідки ви взялися?.. Господи! — мовить Люба.

— Отак приїхали, та й годі! От і сюди прийшли, щоб хутчій вас побачити!

— Я був у Кузьменка, — пояснює Корнієвич, — ми ж сусіди, — а з ним і далі. От побудемо у вас, а завтра в Полтаву, нам обом треба: мені там місце трапляється, а йому по якихось батькових справах. Так-от!..

— Ну, боже мій, як же се несподівано! Не писали нічого!.. Я тут вже гнівалася на вас!..

— Що ж там писать? Краще ж побачитись!..

— Ну, звичайно, звичайно!.. Ходімте ж до мене! Я вже тут все скінчила.

— А шкода, що не приїхали раньше: були б побачили вас при должності! — мовив Кузьменко.

— Еге! Так би я вас і пустила! — одмовляла Люба й побігла в хату. Сказала там скілька слів, обіцяла навідатись і подалась знов до гостей. Баби здивовано виглядали вслід їй із дверей; Кузьменко успів уже зачепити Шкуратиху якимсь жартом.

Ідуть утрьох, голосно розмовляючи, до Любиної домівки.

— Де ж ваші коні? — питає Люба, доходячи до свого двора.

— А ми заїхали тут біля вас до волості, а до вас, значить, з візитом.

Люба біжить у хату попереду: може, там що негаразд, нелад який. Ні, здається, все гаразд, тільки он треба ту спідничку схватити й порваний лист до Корнієвича прибрати.

— Ну! Прошу! — І знов вітання, знову веселий гомін.

Люба біжить до кухні, до Ганни Марківни, попитати про обід: тож гостей треба прийняти, он пора вже яка, певне, їсти хотять! Шкода, що не знала, були б щось такого зготували ліпшого для дорогих гостей!.. Ну, та нічого: єсть борщ, єсть каша, вареники, — чого ж іще?..

Знов Люба в світлиці, звивається, накриває стіл.

— Що се ви? Не обідали досі?! — питає Кузьменко.

— А ні! Коли ж було?! Е, у мене сьогодні дві операції були! От що!! Ну, та перша — пуста, а он там, де ви мене знайшли, то мудра штука була!

— Що ж там таке було?

— Ет, що вам розказувать! Ви не спеціалісти! А я таку одну маніпуляцію зробила, що й професор би похвалив!

— А як же ви смієте розпоряджатися? — питав Кузьменко. — Ви ж «до прибитія врача» не маєте права ніяких важних штук робить!

— Овва! Поки б поїхали по врача, та поки б він з ласки своєї приїхав на село, до простої баби, то тая баба, може б, досі й на світі не жила!.. А ще до того наш врач, може б, і не потрапив того, що слід було зробити! Ах, я така рада, така рада!

— А, так ви он чого радієте? Ми думали, що — нам!

— Ну, і вам, і вам теж рада! Страшенно рада!..

Досить було глянути на Любу, щоб побачити, що говорила правду,,

— Ну, ходіте їсти! — кликала вона, насипаючи борщу.

Паничі сіли. Разом з обідом ішла жвава розмови, без жодного етикету… Говорили так жваво, одно одного перебивали, сміялись. Кузьменко розповідав анекдоти з своєї практики, з котрих Люба помирала од сміху. Розмова перескакувала й до давнішого.

— Ах, скажіте, будьте ласкаві, що з Песцовою? Де вона? — питала Люба в Кузьменка.

— А я почім знаю, де вона ділася, як повернулася в свою Кацапію?

— Як? Хіба вона до вас не пише?

— Звичайно, ні! Чого ж вона буде до мене писать?