Читати книгу - "Криза сучасного світу, Рене Генон"

стількох катастроф, не кажучи вже про непередбачену шкоду, якої вони завдають навколишньому середовищу, — така небезпека, безсумнівно, зростатиме в пропорціях, які навіть складно визначити, тому абсолютно не виключено, що вона може мати у собі загрозу того, що сучасний світ прийде до самознищення, якщо не зупиниться, доки ще є час.

Однак міркувань щодо небезпеки сучасних винаходів недостатньо, тож ми вимушені продовжити: що ж до так званих «бенефіцій» того, що називають «прогресом» та що дійсно можна було би погодитись так називати, якби принаймні хтось потурбувався вказати, що цей прогрес виключно матеріальний, — чи не є ці хвалені «бенефіції» переважно ілюзорними? Люди нашої епохи стверджують, що їх «добробут» зростає; зі свого ж боку, ми вважаємо, що мета, яку вони переслідують, не вартує зусиль, навіть якби її можна було досягнути; ба більше, нам видається дуже сумнівним можливість такого досягнення. Передусім треба враховувати, що не всі люди мають однакові смак чи потреби, що й досі існують люди, котрі воліли би уникнути метушні та пристрасті до швидкостей сучасності, однак уже не в змозі наважитись на це; чи правомірним буде твердження, що згадані «бенефіції» нав’язують їм те, що найбільш принципово суперечить їхній природі? У відповідь ми почуємо, що таких людей сьогодні небагато, тому кожен вважає прийнятним ставитись до них як до незначної меншості; тут, як і в сфері політики, більшість присвоює собі виняткове право на утиски меншості, яка, на думку першої, є помилкою, оскільки саме її існування суперечить «егалітарній» манії однаковості. Однак, якщо ми поглянемо на все людство та припинимо обмежуватись західним світом, питання буде зовсім в іншому: чи не зміниться більшість у такому разі на меншість? Тому в цьому випадку використовується інший аргумент, і дивним протиріччям являється той факт, що в ім’я своєї «вищості» ці «егалітаристи» прагнуть нав’язати власну цивілізацію решті світу, завдаючи неприємностей людям, які ніколи й ні про що їх не просили; тому, оскільки згадана «вищість» існує виключно з матеріальної точки зору, цілком природно, що її нав’язування відбуватиметься з допомогою найжорстокіших методів. Та не зрозумійте нас неправильно: якщо широка публіка дійсно щиро вірить у необхідність поширення «цивілізації», то є й ті, для кого все це — лише «моралістичне» лицемірство, маска духу завоювань та економічного інтересу[164]; якою ж химерною видається епоха, коли така кількість людей дозволяє переконувати себе, що людське щастя лежить у поневоленні, в зреченні того, що складає його найбільшу цінність, — тобто власної цивілізації, на зміну якій приходять мури та інституції, створені для іншої раси, — у примусі до виконання найбільш тяжких робіт та приреченості обзаводитись речами, котрі є найбільш марними для неї! Але це так: сучасний Захід не терпить людей, які свідомо згодні були б менше працювати і скромніше жити; оскільки важить саме кількість, а все недоступне для чуттів вважається таким, що не існує, визнається, що той, хто не перебуває у русі та не продукує нічого матеріального, може бути тільки «ледарем»; для підтвердження цього, не кажучи вже про оцінки загалом східних народів, варто лише простежити ставлення до споглядального порядку в так званих релігійних колах. У такому світі більше немає місця для інтелекту та всього суто внутрішнього, тому що це речі, які неможливо побачити чи торкнутися, порахувати чи зважити; простір залишається вільним виключно для зовнішньої дії в усіх її формах, разом із найбезглуздішими. Тому не дивно, що англосаксонська манія «спорту» прогресує із кожним днем: ідеал цього світу — «людино-тварина» з максимально розвинутою силою м’язів; його герої — атлети, навіть якщо вони є грубими й неотесаними; саме вони породжують ентузіазм у народі, саме їхні подвиги збуджують пристрасне хвилювання натовпу; світ, у якому процвітають подібні речі, справді занепав, і кінець його здається вже близьким.

Однак дозвольте нам на мить подивитись на речі поглядом тих, хто обирає матеріальний «добробут» за свій ідеал та хто у такий спосіб радіє кожному вдосконаленню сучасного існування, що досягається завдяки «прогресу»: чи впевнені вони, що не будуть одурені? Чи правда, що сьогодні люди щасливіші, ніж раніше, оскільки тепер вони мають швидші засоби комунікації чи дещо подібне, або ж, можливо, вони щасливіші, тому що живуть більш бентежним та непростим життям? Нам здається, що навпаки: дисбаланс не може бути умовою істинного щастя; до того ж що більше потреб у людини, то більше вона ризикує пережити втрату й, як наслідок, бути нещасною; сучасна цивілізація має на меті примножувати штучні потреби, та, як ми вже казали вище, вона завжди створюватиме більше потреб, аніж здатна задовольнити[165], тому що, тільки-но ступивши на цей шлях, зупинитися буде вкрай важко, особливо коли нібито й немає ніяких причин для гальмування на певному етапі. Раніше людям було невластиво страждати від того, що їх позбавили речей, яких вони не мали та про які ніколи навіть і не замислювалися; тепер же, навпаки, вони обов’язково мучитимуться через брак певних речей, тому що звикли вважати їх за необхідні, та, зрештою, речі дійсно стали такими. Тому люди спрямовують усі сили на одержання матеріальних благ — єдиних, які вони здатні оцінити: їх цікавить лише «накопичення статків», оскільки тільки це дає змогу отримувати всі ті речі, й що більше вони мають — то більше вони жадають мати, тому що постійно відкривають у собі все нові потреби; і ця пристрасть стає єдиною метою в їхньому житті. Звідси та жорстока конкуренція, яку деякі «еволюціоністи» піднесли до рівня наукового закону під назвою «боротьба за існування», логічний наслідок якого передбачає, що право на існування є виключною власністю найсильніших, у суто матеріальному сенсі слова. Та звідси ж і заздрощі та навіть ненависть, що панують між власниками багатств, котрі є об’єктом цих почуттів, та тими, хто цих багатств позбавлений: адже як могли люди, яким проповідували «егалітарні» теорії, не бунтувати, помічаючи нерівність у формі, що була ближчою до них через грубість свого порядку? Якби сучасна цивілізація одного разу остаточно пала під натиском безладних апетитів, пробуджених нею ж самою у масах, тільки сліпці не визнали би в цьому справедливу кару за фундаментальний порок, або ж — якщо не вживати моральну фразеологію — «удар у відповідь» на власне діяння в тій сфері, в якій вона вважалася найбільш вправною. В Євангелії сказано: «Всі, хто візьме меча, від меча загинуть»[166]; той, хто вивільнює жорстокі сили матерії, загине, переможений цими силами, володарями яких він більше не буде, раз привівши їх у рух, — тож він не зможе безкінечно утримувати